— Пан Бролар удома? — запитав він у воротаря.
— Отакої! — здивувався Люсьєн. — Верховода банди клакерів — і раптом пан?
— Мій друже, у Бролара двадцять тисяч ліврів ренти, усі драматурги, що пишуть для бульварних театрів, у нього в руках; він має на кожного з них відкритий поточний рахунок, як у банку. Авторські квитки та контрамарки йдуть на продаж. Бролар перекуповує і збуває цей товар. Ось тобі трохи статистики — це наука вельми корисна, коли нею не зловживають. По півсотні дармових квитків щовечора в кожен театр — це складе двісті п’ятдесят квитків на день; отож, якщо в середньому квиток коштує сорок су, Бролар щодня виплачує авторам п’єс по сто двадцять п’ять франків і має шанс нажити на цьому стільки ж. Таким чином тільки на авторських квитках він має чотири тисячі франків на місяць, тобто сорок вісім тисяч франків у рік. Віднімемо тисяч двадцять на неминучі збитки, адже йому не завжди щастить продати квитки...
— Чому ж?
— По-перше, квитки, що йдуть у продаж через каси театру, підривають торгівлю дармовими квитками, які не забезпечують нумерованих місць. Театр лишає за собою право розпоряджатись місцями. Крім того, бувають погожі дні й бувають погані спектаклі. Враховуючи такі неминучі збитки, Бролар має по цій статті близько тридцяти тисяч на рік. Потім клакери — його головний промисел. Скажімо, Флоріна й Коралі виплачують йому данину; якби вони відхилили його домагання, їм би не щастило зривати оплесків, таких необхідних для кожної актриси, коли вона з’являється перед глядачами або йде зі сцени.
Лусто пояснював усе це майже пошепки, поки вони підіймалися сходами.
— Париж — дивовижне місто, — сказав Люсьєн. — Тут з усього мають вигоду.
Охайно вдягнена служниця провела двох газетярів до пана Бролара. Торговець квитками, який велично сидів у кабінетному кріслі перед великим округлим секретером, підвівся, побачивши Лусто. Бролар мав на собі сірий мельтоновий сюртук, панталони зі штрипками й був у червоних капцях, достоту як лікар або адвокат. Люсьєн побачив у ньому забагатілого простолюдина: нічим не примітне обличчя, сірі лукаві очі, руки клакера, безбарвна шкіра, на якій гульбощі лишили свої сліди, як лишає їх на даху дощ, волосся з просивиною і глухуватий голос.
— Ви прийшли, звичайно, заради панни Флоріни, а ви — задля панни Коралі, — сказав Бролар. — Я вас обох знаю. Будьте спокійні, добродію, — сказав він, звертаючись до Люсьєна, — я купую публіку в Жімназ, і я потурбуюся про вашу коханку й не допущу ніяких підступів проти неї.
— Від цього ми не відмовимося, шановний Броларе, — сказав Лусто. — Але ми прийшли домовитися про квитки, які надходять у редакцію від усіх бульварних театрів; мені — як головному редакторові, моему другові як рецензенту вистав.
— А справді! Фіно ж продав свою газету. Мені про це відомо. Добре йому живеться, вашому Фіно! У кінці тижня я даю на його честь обід. Якщо бажаєте зробити мені приємність, ласкаво прошу разом з вашими подругами. Буде бенкет на всю губу, в мене зберуться Адель Дюпюї, Дюканж, Фредерік дю Пті-Мере, панна Мілло, моя коханка. Ми добре розважимось! І, звичайно ж, досхочу вип’ємо!
— Дюканжеві, мабуть, доводиться сутужно. Він програв процес.
— Я позичив йому десять тисяч франків, успіх «Каласа» дозволить йому повернути борг. Дюканжа треба було підбадьорити. Він людина розумна, здібна...
Люсьєнові здалося, наче він марить: ватаг клаки брався оцінювати талант письменника!
— Коралі домоглась великого успіху, — сказав Бролар з виглядом знавця. — Якщо вона шануватиметься, я таємно підтримаю її проти можливих підступів під час її дебюту в Жімназ. А знаєте, що я зроблю? Посаджу на галерею пристойно вбраних молодиків, вони сміятимуться і схвально перешіптуватимуться, одне слово, заохочуватимуть публіку до оплесків. Ось так виводять актрису в люди. Коралі подобається мені, й ви, мабуть, задоволені нею, вона щира дівчина. О, я можу провалити, кого захочу...
— А як ми домовимося з квитками? — запитав Лусто.
— Гаразд, я приходитиму по них на початку кожного місяця. Вашому приятелю я запропоную ті самі умови, що й вам. У вас, добродію, п’ять театрів, отже, ви матимете тридцять квитків; це становитиме десь франків сімдесят п’ять на місяць. Чи не бажаєте отримати аванс? — запитав торговець квитками, повертаючись до свого секретера і висовуючи шухляду, наповнену срібними екю.
— Ні, ні, — сказав Лусто, — ми прибережемо цю можливість на чорний день...
— Найближчими днями, добродію, — сказав Бролар, звертаючись до Люсьєна, — я навідаю Коралі, й ми про все з нею домовимось.