— Я стану знаменитий, крихітко, — сказав він, — і щедро віддячу тобі за кохання й відданість.
— Ет, пусте! — сказала вона. — Ти задоволений?
— Ще б пак!
— От і гаразді Твоя усмішка — найкраща винагорода, — відповіла Коралі, зміїним порухом наблизивши свої уста до Люсьєнових.
Тим часом Флоріна, Лусто, Матіфа й Камюзо вже розставляли картярські столи. Люсьєнові друзі почали з’їжджатися — всі ці люди мали тепер за честь називатися його друзями. Гра тривала від дев’ятої години до півночі. На своє щастя, Люсьєн не знав жодної гри; але Лусто програв тисячу франків і позичив її в Люсьєна, який не міг відмовити другові в цій послузі. Десь о десятій приїхали Мішель, Фюльжанс і Жозеф. Розмовляючи з ними, Люсьєн відійшов убік і тут помітив, що вони суворі, стримані, щоб не сказати замкнуті в собі. Д’Артез не зміг прийти, він закінчував свою книжку. Леон Жіро готував до виходу в світ перший номер журналу. Братство послало сюди трьох художників, гадаючи, що на світському бенкеті вони почуватимуть себе не так ніяково, як інші.
— Отже, діти мої, — заявив Люсьєн, трохи хизуючись, — ви переконаєтеся, що нікому не відомий віршомаз може стати відомим політиком.
— Я буду тільки радий, якщо моє пророцтво не справдиться, — сказав Мішель.
— А поки що, чекаючи на кращу долю, ти живеш із Коралі? — спитав Фюльжанс.
— Так, — відповів Люсьєн з удаваною простодушністю. — В Коралі був багатий старий торговець, що обожнював її, але вона виставила того бідолаху за двері. Я щасливіший, ніж твій брат Філіпп, який не може прибрати до рук Марієтту, — додав він, глянувши на Жозефа Брідо.
— Тобто ти став людиною без забобонів, — сказав Фюльжанс. — Ти виб’єшся в люди.
— Для вас я завжди залишуся колишнім Люсьєном, хай яке здобуду собі місце під сонцем.
Мішель і Фюльжанс переглянулися, обмінялись посмішкою. Люсьєн помітив ту посмішку й зрозумів, як безглуздо прозвучала його хвальба.
— Яка Коралі гарна! — вигукнув Жозеф Брідо. — Так і проситься на картину!
— І дуже добра, — мовив Люсьєн. — Присягаюся, вона справжній ангел. Звичайно ж, ти її намалюєш! Пиши з неї, якщо хочеш, свою юну венеціанку, яку стара звідниця приводить до сенатора.
— Всі жінки ангели, коли закохуються, — сказав Мішель Кретьєн.
У цю мить до Люсьєна кинувся Рауль Натан. Він схопив його за руки й потиснув їх із почуттям найщирішої вдячності.
— Любий друже, ви не тільки велика людина, а й маєте добре серце, а це сьогодні зустріти важче, ніж талант, — сказав він. — Ви віддані своїм друзям. Одне слово, я ваш до скону. Я ніколи не забуду, що ви зробили для мене на цьому тижні.
Почувши такі улесливі слова від письменника, що був запанібрата зі Славою, Люсьєн із неприхованою гордістю поглянув на своїх друзів із Братства. Порив Натана був викликаний тим, що Мерлен показав йому відбиток статті, в якій Люсьєн вихваляв його книжку і яка мала з’явитися в завтрашньому номері газети.
— Я погодився напасти на вас тільки за умови, що сам на цю статтю й відповім, — прошепотів Люсьєн на вухо Натанові. — Можете й далі покладатись на мене.
І обернувся до друзів із Братства, радіючи, що обставини підтвердили справедливість його слів, з яких щойно посміялися Мішель і Фюльжанс.
— Хай-но вийде д’Артезова книжка, і я зумію бути йому корисним, — заявив він. — Уже одне це заохочує мене працювати в газетах.
— А ти вільний у своїх діях? — запитав Мішель.
— Без кого не обійдуться, того неволити не стануть, — відповів Люсьєн з удаваною скромністю.
Десь опівночі гості посідали за стіл, і бенкет почався. Застільні балачки у Люсьєна велися куди вільніше, ніж у Матіфа, адже ніхто не знав, що погляди трьох посланців Братства дуже розходилися з поглядами газетярів. Молоді дотепники, такі розбещені звичкою виступати і «за», і «проти», зчепилися між собою, жбурляючи один у одного жахливими істинами нового права, яке зароджувалося тоді в надрах світу журналістики. Клод Віньйон виступив проти прагнення малих газет цькувати окремих осіб: мовляв, критика повинна зберегти свої високі принципи, бо інакше письменники зрештою перестануть шанувати й самих себе. Тоді Лусто, Мерлен і Фіно відверто виступили на оборону методу, який на газетярському жаргоні називався дати прочуханки, твердячи, що це іспит, по якому можна розпізнати талант.
— Кожен, хто витримав такий іспит, доведе, що він сильна людина, — сказав Лусто.