— О, якби ваші слова були правдою, маркізо! — вигукнув Люсьєн.
— З якого дива стала б я брехати? — мовила маркіза, скинувши на Люсьєна холодним зарозумілим поглядом, який спантеличив його до краю.
Геть зніяковівши, Люсьєн не відновив розмови; маркіза вдавала з себе ображену й більше до нього не озивалась. Своєю різкою відповіддю вона дошкулила йому до живого, але він усвідомлював свій промах і дав собі слово виправити його. Він обернувся до пані де Монкорне і заговорив із нею про Блонде, вихваляючи цього молодого письменника. Графиня слухала поета прихильно і, по знаку пані д’Еспар, запросила його відвідати її дім у наступний прийомний день, запитавши, чи не буде йому приємно зустрітися з пані де Баржетон, яка прийде, незважаючи на свою жалобу; бо йдеться не про бал чи велику звану вечірку, будуть запрошені тільки найближчі друзі.
— Маркіза запевняє, що я один у всьому винен, — сказав Люсьєн. — Тож хай її кузина сама вирішує, як поставитися до мене — поблажливо чи ні.
— Звільніть Луїзу від безглуздого цькування в газетах; адже, крім усього, вони ганьблять її, пов’язуючи її ім’я з ім’ям чоловіка, яким вона відверто нехтує. Зробіть це, і ви підпишете з нею мир. Кажуть, ви вважаєте, ніби вона посміялася з вас, а я бачила її дуже засмученою. Луїза почуває себе зрадженою й покинутою. А правда, що вона виїхала з провінції з вами й заради вас?
Люсьєн тільки всміхнувся, глянувши на графиню; він був надто збентежений, щоб відповісти.
— Як могли ви засумніватися в жінці, котра пішла задля вас на такі жертви? І навіть у цьому випадку ви не повинні були розлюбити її — надто вона гарна й розумна. Пані де Баржетон закохалася не так у вас самого, як у ваш талант. Повірте, жінки спершу закохуються в розум, а вже потім у вроду, — сказала графиня, нишком глянувши на Еміля Блонде.
У домі посла Люсьєн зрозумів, яка різниця між вищим світом і тим середовищем, у якому він останнього часу жив. Ці дві картини зовнішнього блиску ні в чому не були схожі, вони не мали жодної точки зіткнення. Висота й розташування кімнат у цьому домі, одному з найбагатших у Сен-Жерменському передмісті, старовинна позолота салонів, пишнота прикрас, сувора вишуканість обстави — усе було для Люсьєна незвичайне, нове; але так швидко засвоєна звичка до розкоші дозволила йому приховати свій подив. Його поведінка була так само далека від самовпевненості й зухвальства, як від підлесливості та низькопоклонництва. Поет тримався з гідністю й зумів здобути прихильність усіх, хто не мав підстав почувати до нього неприязнь, як оті юні чепуруни, що позаздрили красі й успіху Люсьєна, коли він так несподівано з’явився в світському товаристві. Виходячи з-за столу, він запропонував пані д’Еспар руку, і вона обперлась на неї. Побачивши, як доброзичливо маркіза поставилась до Люсьєна, Растіньяк підійшов до нього, нагадав йому, що вони земляки і вже зустрічалися в домі пані дю Валь-Нобль. Молодий аристократ, здавалося, хотів заприятелювати з провінційною знаменитістю; він запросив його до себе на сніданок, пообіцявши ввести у товариство великосвітської молоді. Люсьєн прийняв запрошення.
— Я сподіваюся, мене вшанує візитом і любий Блонде, — сказав Растіньяк.
Хазяїн дому підійшов до гурту, в якому були маркіз де Ронкероль, герцог де Реторе, де Марсе, генерал Монріво, Растіньяк і Люсьєн.
— От і гаразд, — сказав він Люсьєнові з чисто німецькою добродушністю, ховаючи під нею витончене лукавство. — Ви уклали мир з маркізою д’Еспар, вона вами зачарована, а ми ж усі знаємо, — додав він, окинувши поглядом чоловіків, що стояли навкруг нього, — як важко їй сподобатися.