Луїза сама заговорила до Люсьєна.
— Так, так, любий Люсьєне, — сказала вона ласкаво, з гідністю і з чисто паризькою грацією. — Ви мали стати моєю гордістю, а ви обрали мене на свою першу жертву. Я простила вас, мій друже, подумавши, що ваша помста — відлуння любові.
Цими словами і своїм царственим виглядом пані де Баржетон повернула собі всю владу. Люсьєн, який досі вважав, що він тисячу разів має слушність, несподівано для себе засумнівався в цьому. Жодного слова не було сказано ні про розпачливого прощального листа, яким він порвав із нею, ні про причину розриву. Жінки з вищого світу мають дивовижний хист — жартуючи, применшувати свою провину. Вони можуть і вміють усе загладити усмішкою, несподіваним запитанням, удаваним подивом. Вони нічого не пам’ятають, вони все пояснюють, вони дивуються, перепитують, витлумачують, обурюються, сперечаються і кінець кінцем змивають свої гріхи, наче плями з одягу: ви знали їх чорними, та за мить уже бачите білими й непорочними. А ви? Ви повинні богу дякувати, якщо самі ж таки не визнали себе винним у тому або тому непрощенному злочині. На мить Люсьєн і Луїза подивились одне на одного колишніми очима, заговорили мовою дружби; проте Люсьєн, сп’янілий від потішеної гордині, сп’янілий від кохання Коралі, котра, слід визнати, влаштувала йому безтурботне життя, отож Люсьєн не знайшов належної відповіді на Луїзині слова, вимовлені з томливим зітханням: «Ви щасливий?» Меланхолійне «ні!» забезпечило б йому остаточний успіх. Та Люсьєн визнав за дотепне заговорити про Коралі, про те, як його кохають заради нього самого, тобто він повторив усі дурниці, що їх белькочуть ті, чий розум затьмарений пристрастю. Пані де Баржетон кусала собі губи. Все було скінчено. Тим часом до Луїзи підійшла маркіза д’Еспар — разом з графинею де Монкорне. Здавалося, ці три жінки з радістю прийняли поета у своє вузьке коло. Вони його приголубили, зачарували, вони спокушали його з незрівнянним мистецтвом, і Люсьєн відчув себе героєм вечора.
Отже, Люсьєнові успіхи у вищому світі були не менші, ніж успіхи, яких він уже домігся в світі журналістики. Коли маркіза д’Еспар і пані де Баржетон відрекомендували Люсьєна прекрасній мадмуазель де Туш, так добре відомій під ім’ям Каміля Мопена, ця письменниця запросила його до себе на обід — вона приймала по середах — і, здавалося, була схвильована красою поета, яку чутки нітрохи не перебільшували. Люсьєн намагався довести, що його розум переважає його вроду. Панна де Туш дивувалась і захоплювалася з тією веселою простодушністю та милим запалом поверхової приязні, які вводять у оману всіх, хто не досить обізнаний зі звичаями паризького життя, де так сильно розвинуте прагнення до нового, до безперервних розваг.
— Якби я сподобався їй, як вона сподобалася мені, — сказав Люсьєн Растіньякові й де Марсе, — ми створили б удвох роман...
— Ви обоє надто добре пишете романи, тож навряд чи захочете заводити їх у житті, — відповів Растіньяк. — Хіба двоє письменників здатні закохатися одне в одного? Щоб потім змагатися, хто кого дотепніше висміє?
— Ви мрієте з добрим розрахунком, — сміючись, сказав Люсьєнові де Марсе. — Правда, цій гарній дівчині вже стукнуло тридцять, але в неї близько вісімдесяти тисяч ліврів ренти. Вона чарівно примхлива, і краса такого типу зберігається довго. Коралі, мій друже, — це дурненьке дівча, придатне лиш на те, щоб створити вам становище, бо не годиться юному красеню обходитися без коханки. Але якщо ви не здобудете бодай однієї славної перемоги у світському товаристві, актриса з часом стане вам на заваді. Сміливо вперед, любий друже, і спробуйте заступити Конті, який сьогодні співатиме дует із Камілем Мопеном. Зрештою, за всіх часів поезії віддавали перевагу над музикою.
Коли Люсьєн почув дует у виконанні панни де Туш і Конті, його надії розвіялись.