— Отже, ми можемо порішити його, — сказав Фіно.
— Як саме? — з удаваною байдужістю запитав де Люпо, що хотів похвалитися перед пані д’Еспар цією послугою.
— Існує угода, за якою Люсьєн зобов’язаний співпрацювати в газеті Лусто. Він тепер не має жодного су, й тим легше буде примусити його писати для нас. Ну а якщо, скажімо, в одній зі статей будуть образливі натяки на міністра юстиції і якщо буде доведено, що автор статті — Люсьєн, міністр, звичайно, визнає його негідним королівської ласки. А щоб іще збити пиху з провінційного генія, ми влаштуємо Коралі провал: він побачить свою кохану освистаною й без ролі. А що підпис указу буде відкладено на невизначений час, ми здіймемо на глум аристократичні претензії нашої жертви — згадаємо про матір-повитуху і про батька-аптекаря. Мужність Люсьєна чисто поверхова, він не витримає нашого натиску, і ми спровадимо його туди, звідки він з’явився. Натан через Флоріну допоміг мені викупити шосту частку паїв у «Огляді», якою володів Матіфа, я зумів також придбати паї постачальника паперу, і тепер ми залишилися тільки вдвох із Доріа. Гадаю, ми з вами домовимось, і я влаштую так, що наш журнал стане служити двору. Я обіцяв сприяти Флоріні й Натанові за умови, якщо викуплю свою шосту частку паїв, вони мені її продали, і я мушу дотримати своєї обіцянки; але спершу я хотів би знати про можливості Люсьєна...
— Ви гідні свого прізвища! — сказав де Люпо сміючись. — Ну що ж, дійте! Я люблю таких людей...
— Гаразд. Але скажіть, ви зможете влаштувати Флоріні постійний ангажемент? — запитав Фіно у доповідача прохань.
— Зможу. Але спочатку звільніть нас від Люсьєна. Растіньяк і де Марсе чути про нього не можуть.
— Спіть спокійно, — сказав Фіно. — Натан і Мерлен завжди матимуть напохваті статті, які Гайар буцімто обіцяв пропустити в першу чергу. Люсьєн не зможе надрукувати там жодного рядка, й ми відріжемо йому шлях до заробітку. Щоб захищатися самому і захистити Коралі, він матиме до своїх послуг лише газету Мартенвіля. Одна газета проти всіх нічого вдіяти не зможе, і його поразка неминуча.
— Я вкажу вам вразливі місця міністра, але обов’язково дасте мені прочитати рукопис статті, яку ви замовите Люсьєнові, — відповів де Люпо; він усе-таки остерігся сказати Фіно, що обіцянка виклопотати для Люсьєна титул графа де Рюбампре була жартом.
Де Люпо покинув фойє. Фіно підійшов до Люсьєна і тим добродушним тоном, на який ловиться стільки людей, став пояснювати йому, що, маючи певні зобов’язання перед його газетою, він не може зректися їх. Фіно й гадки не має подавати на свого друга в суд, адже це зруйнувало б усі його сподівання на успіх у стані роялістської партії. Фіно любить людей сильних, людей, які сміливо змінюють свої переконання. Хіба їм не судилося ще не раз стрічатись у житті, робити один одному тисячі дрібних послуг? До того ж Люсьєнові потрібна надійна людина в рядах ліберальної партії, яка при нагоді могла б прийти йому на допомогу, напавши на прихильників уряду або крайніх роялістів, коли ті в чомусь йому відмовлять.
— Якщо вас ошукають, що ви робитимете? — додав Фіно на закінчення розмови. — Скажімо, котрийсь міністр, вважаючи, що своїм відступництвом ви самі накинули на себе недоуздок, перестане вас боятись або й узагалі помічати, то хіба вам не захочеться нацькувати на нього зграю хортів, щоб вони вчепилися йому в литки? А ви на смерть погиркалися з Лусто, і він вимагає вашої голови. З Фелісьєном ви не розмовляєте. Залишаюся тільки я! А одне з правил мого ремесла — це жити в добрій злагоді з людьми по-справжньому сильними. В тому світі, де ви нині обертаєтесь, ви можете робити мені не менші послуги, ніж я робитиму вам у пресі. Але справи передусім! Надсилайте мені статті чисто літературні, вони не введуть вас у неславу, і ви виконаєте нашу угоду.