— Ви на цьому зовсім не розумієтеся, — сказав йому Мартенвіль. — Три місяці Коралі гратиме під перехресним вогнем наших статей, і влітку, під час гастролей у провінції, вона заробить за три місяці тридцять тисяч франків. Через свою надмірну делікатність, яка заважає вам вибитись у політичні діячі і якої вам слід позбутись, ви загубите і Коралі, і своє майбутнє, ви самі відмовляєтесь від свого шматка хліба.
Люсьєн був змушений обирати між д’Артезом і Коралі: його кохана загине, якщо він не заріже д’Артеза у великій газеті та в «Ревей». Бідолашний поет повернувся додому зі смертю в душі; він сів у кутку кімнати біля каміна й почав читати д’Артезову книжку, одну з найкращих у сучасній літературі. Люсьєн проливав сльози над її сторінками, він довго вагався, але зрештою-таки написав глумливу статтю — а такі статті в нього виходили дуже добре; він обійшовся з цією книжкою, як ті діти, що, впіймавши прегарну пташку, мучать її, обскубуючи пір’я. Його жорстока іронія могла зашкодити книжці. Люсьєн знову перечитав цей чудовий твір, і всі його добрі почуття пробудились. Опівночі він пішки пройшов через увесь Париж; підходячи до д’Артезової оселі, він побачив крізь шибки вікна мерехтливе, неяскраве світло. Як часто доводилось йому дивитися на це скромно освітлене вікно з почуттям захвату перед благородною наполегливістю великої людини! Люсьєн не знайшов у собі сили зразу піднятися сходами і кілька хвилин сидів на вуличній тумбі. Нарешті, заохочуваний своїм добрим ангелом, він постукав у двері; д’Артез сидів і читав у холодній, неопаленій кімнаті.
— Що сталося? — запитав молодий письменник, побачивши Люсьєна і здогадуючись, що тільки жахливе нещастя могло привести його сюди.
— Твоя книжка чудова! — вигукнув Люсьєн зі слізьми на очах. — А вони звеліли мені її зарізати!
— Бідолашний хлопче, важко тобі дістається твій хліб, — сказав д’Артез.
— Прошу у вас однієї ласки: збережіть у таємниці мій прихід сюди і залиште мене в пеклі моєї проклятої праці. Мабуть, нічого не можна досягти, поки не зачерствіє серце.
— Усе той самий! — сказав д’Артез.
— Ви вважаєте мене за негідника? Ні, д’Артез, ні, я просто хлопчисько, сп’янілий від кохання.
І він розповів про те, в якому становищі опинився.
— Покажіть-но статтю, — мовив д’Артез, схвильований розповіддю Люсьєна про Коралі.
Люсьєн подав йому рукопис. Д’Артез прочитав і не міг стриматися від усмішки:
— Яке фатальне застосування розуму! — вигукнув він.
Але він замовк, побачивши, що Люсьєн сидить у кріслі з похиленою головою, пригнічений справжнім горем.
— Ви дозволите мені це виправити? — запитав д’Артез. — Завтра вранці я поверну вам рукопис. Насмішка паплюжить твір, сумлінна й серйозна критика іноді служить похвалою. Я спробую викласти ваші закиди в такій формі, щоб ваша стаття не ганьбила ні вас, ні мене. Зрештою, свої вади найкраще знаю я сам!
— Коли берешся на круту гору, ковтаючи пилюку на закуреній стежці, яка то радість — зірвати соковитий плід і втамувати спрагу! Ось він, той плід! — вигукнув Люсьєн, з плачем кидаючись у обійми д’Артезові й поцілувавши його в чоло. — Мені здається, я вручаю вам свою совість, щоб ви мені коли-небудь її вернули.
— Каяття від випадку до випадку я вважаю за велике лицемірство, — урочисто сказав д’Артез. — Таке каяття — ніби винагорода за погані вчинки. Справжнє каяття — це чистота, в якій наша душа спілкується з богом. Той, хто двічі розкаюється, — мерзенний крутій. Боюся, що каяття для тебе — тільки відпущення гріхів.
Ці слова вразили Люсьєна. Повільно йшов він нічним Парижем, вертаючись додому, на Місячну вулицю. Назавтра поет відніс до редакції статтю, що її виправив і переслав йому д’Артез; але від того дня Люсьєна опанував смуток, який йому не завжди щастило приховати. Коли увечері поет увійшов у переповнену залу Жімназ, він спізнав жорстоке хвилювання — так хвилюються тільки перед театральним дебютом людини дуже тобі близької. Люсьєнове марнолюбство було вкрай розтривожене, його погляд впивався в обличчя публіки, як погляд обвинувачуваного впивається в обличчя присяжних та суддів; від найменшого шереху він здригався; поява Коралі на сцені, найменша її похибка, ледь помітна зміна в її голосі — усе збуджувало його неймовірно. П’єса, в якій виступала Коралі, була з тих, що провалюються і знову з’являються в театрі; п’єса провалилась. Вийшовши на сцепу, Коралі не почула оплесків, і холодність партеру її приголомшила. В ложах плескав у долоні один Камюзо. Люди, посаджені на балконі та галереї, урвали аплодисменти торговця шовком, зашикавши на нього з усіх боків. Галерея голосно цитькала і на клакерів, коли ті починали плескати в долоні з очевидною умисністю. Мартенвіль відважно аплодував, і лицемірна Флоріна, Натан і Мерлен підтримували його. Коли стало ясно, що вистава провалилася, в артистичній вбиральні Коралі зібрався цілий гурт людей, але своїми втішаннями вони тільки роз’ятрювали рану. Актриса була в розпачі, вона переживала не так за себе, як за Люсьєна.