— Що робити? — запитав Люсьєн.
— На війні як на війні, — відповів йому великий критик. — Ваша книжка чудова, але вона розбудила заздрість. Боротись вам доведеться довго, і боротьба буде важка. Талант — жахлива хвороба. Кожен письменник носить у своєму серці страховисько, схоже на солітера в кишечнику; воно пожирає всі почуття, як тільки вони народжуються. Хто кого здолає? Хвороба людину чи людина хворобу? Мабуть, треба народитися генієм, щоб уміти втримувати рівновагу між талантом і своєю вдачею. Коли розквітає талант, серце черствіє. Треба бути титаном, Треба мати міць Геркулеса, бо інакше ти втратиш або серце, або талант. Ви створіння кволе й тендітне, ви загинете, — Додав Клод Віньйон, уже заходячи в ресторан.
Люсьєн повернувся додому, розмірковуючи про цей страшний вирок, що показав йому літературне життя в правдивому світлі.
— Грошей! — кричав йому якийсь голос.
Він сам виписав три векселі, на своє ім’я і своєму наказу, терміном на один, два і три місяці, й напрочуд досконало підробив підпис Давіда Сешара; поставивши на векселях передаточний напис, він назавтра поніс їх до Метів’є, постачальника паперу, чия контора була на вулиці Серпант, і торговець дисконтував векселі без найменшого заперечення. Люсьєн написав кілька рядків зятеві, щоб попередити про цей напад на його касу, пообіцявши, як годиться, викупити векселі в належний термін. Коли борги Люсьєна й Коралі було сплачено, залишилося триста франків; поет віддав ці гроші Береніці, звелівши їй не давати йому жодного сантима, хай би він як просив: він боявся, що його знов захопить пристрасть до гри. Ночами, сидячи біля постелі Коралі, Люсьєн, опанований похмурим, холодним і мовчазним гнівом, написав при світлі лампи свої найдотепніші статті. Обмірковуючи їх, він очей не відривав від коханого створіння; біла, мов порцелянова, гарна дивовижною красою вмирущих, Коралі всміхалася йому блідими устами й дивилася на нього блискучими очима — очима жінки, яка вмирає не тільки від хвороби, а й від смутку. Люсьєн розіслав свої статті в газети; але він не міг ходити по редакціях і надокучати головним редакторам, тому його статей не друкували. Коли він нарешті прийшов у «Ревей», Теодор Гайар, який колись був такий люб’язний до нього і який згодом скористався його літературними перлами, зустрів поета холодно.
Що з вами сталося, друже? Де ваша колишня дотепність? Не занепадайте духом, підбадьортеся! — сказав він йому.
— В того нікчемного Люсьєна тільки й було за душею, що його роман та перші статті! — кричали Фелісьєн Верну, Мерлен і всі ненависники поета, коли заходила про нього розмова в Доріа або у Водевілі. — Він списався, він надсилає нам жалюгідні речі.