Списався — часто вживане слово в жаргоні газетярів; воно ніби найвищий вирок, який годі заперечувати, коли його проголошено. Цей присуд, що незабаром став відомий усім, скарав Люсьєна на смерть без його відома, бо в ту пору поета обсіли турботи, які були йому майже над силу. В самому розпалі виснажливої праці над статтями на нього подали в суд до стягнення по векселях Давіда Сешара, й він звернувся до досвіду Камюзо. Давній друг Коралі виявив великодушність і допоміг Люсьєнові. Проте цілих два місяці поет був у розпачливому, майже безвихідному становищі, й за цей час через його руки пройшло чимало гербових паперів, які він, за порадою Камюзо, відсилав стряпчому Дерошеві, приятелю Біксіу, Блонде та де Люпо.
Десь на початку серпня Б’яншон сказав поетові, що Коралі приречена — жити їй лишилося кілька днів. Ці фатальні дні Береніка й Люсьєн провели в сльозах, нездатні приховати своє горе від бідолашної дівчини, а вона була в розпачі, що смерть розлучає її з коханим. З непоясненного поруху почуттів Коралі зажадала, щоб Люсьєн привів їй священика. Актриса захотіла примиритися з церквою й відійти в мирі. Сконала вона по-християнському, її каяття було щире. Ця агонія і смерть відібрали в Люсьєна останні сили та мужність. Не тямлячи себе з горя, сидів він біля постелі хворої і не відривав від неї погляду, аж поки очей коханої торкнулася рука смерті. Була п’ята година ранку. Пташка сіла на вазон із квітами, що стояв за вікном, і прощебетала свою пісеньку. Вклякнувши біля ложа мертвої, Береніка цілувала руку Коралі, що холонула під її сльозами. На каміні лежало всього одинадцять су. Люсьєн вийшов з дому, гнаний розпачем; щоб поховати свою кохану, він був ладен жебрати милостиню, ладен упасти до ніг маркізи д’Еспар, графа дю Шатле, пані де Баржетон, панни де Туш і навіть до ніг жорстокого світського красеня де Марсе; поет не мав більше ні снаги, ні гордощів. Щоб заробити бодай трохи грошей, він би завербувався в солдати! Непевною, хисткою ходою, властивою нещасливцям, Люсьєн доплентав до будинку Каміля Мопена, увійшов, не звертаючи уваги на недбалість свого одягу, й попросив доповісти про себе.
— Мадмуазель ще спить. Вона лягла о третій ранку, й ніхто не наважиться її потривожити, поки вона не подзвонить, — відповів лакей.
— А коли вона прокидається?
— Не раніше десятої.
Тоді Люсьєн написав розпачливого листа — одного з тих, у яких зубожілі світські франти не зважають уже ні на що. Коли одного вечора Лусто розповідав, з якими принизливими проханнями звертаються до Фіно молоді таланти, Люсьєн йому не повірив, і ось його власне перо завело поета по шляху приниження, можливо, навіть далі, ніж його нещасливих попередників.
Люсьєн повертався додому гарячково збуджений і отупілий, не усвідомлюючи, який страшний шедевр продиктував йому розпач. На Бульварах він зустрів Барбе.
— Барбе, благаю, дайте п’ятсот франків! — сказав Люсьєн, простягуючи руку.
— Хочете двісті? — відповів видавець.
— О, то у вас добре серце!
— Так, але в мене і справи. Я зазнав через вас чималих збитків, — сказав Барбе і розповів про збранкрутування Фандана та Кавальє. — От і поможіть мені тепер надолужити втрачене.
Люсьєн здригнувся.
— Ви поет і, звісно, вмієте писати які завгодно вірші, — вів далі книготорговець. — Мені потрібні жартівливі пісеньки, щоб помістити їх разом із пісеньками, запозиченими в інших авторів; тоді я можу не боятись переслідування за контрафакцію і надрукую для вуличного розпродажу чудовий збірник віршів, по десять су за книжечку. Приносьте мені завтра з десяток гарних пісеньок, застільних і... якомога веселіших... ви мене розумієте? — і я вам заплачу двісті франків.
Люсьєн повернувся додому. Коралі, випростана й застигла, лежала на розкладному ліжку, загорнута в грубе простирадло, яке, плачучи, зашивала Береніка. Опасиста нормандка запалила чотири свічки по кутках постелі. На обличчі Коралі світився відблиск тієї краси, яка так вражає живих, нагадуючи їм про вічний спокій; вона скидалася на юну дівчину, хвору на білокрів’я; іноді здавалося, що її лілові уста розкриються й прошепочуть ім’я Люсьєна; це ім’я, як і ім’я боже, відлетіло тільки з її останнім подихом. Люсьєн послав Береніку до поховальної контори замовити похорон, який обійшовся б не дорожче за двісті франків, включаючи й відправу в убогій церковці Благовіщення. Коли Береніка пішла, поет сів за стіл біля холодного тіла своєї безталанної подруги і склав десять пісеньок жартівливого змісту на популярні паризькі мотиви. Він спізнав нечувані муки, перш ніж зміг узятися за цю справу, але кінець кінцем таки примусив свій талант служити необхідності, немовби й не страждав. Поет уже здійснював страшне пророцтво Клода Віньйона про неминучий розлад між серцем і розумом. Яка то була ніч для бідолашного хлопця, коли він вимучував із себе віршики, призначені для безтурботних гулянок, і записував римовані рядки при світлі похоронних свічок, поруч із священиком, який молився за упокій душі Коралі!.. Уже вранці, закінчивши останню пісеньку, Люсьєн спробував покласти її на модний у ті часи мотив. Почувши, як він співає, Береніка і священик злякалися, чи він, бува, не зсунувся з глузду: