Выбрать главу
Мораль, панове, ми лишім Нудотникам тверезим; До біса з розумом тяжким, Як наш господар — Безум. Усі годяться нам пісні, Як дзвонять кубки голосні: Сам Епікур — п’яниця. Навіщо Аполлон мені, Як Бахус вигляда на дні? Життя в вині, А решта — все дурниці.
Хто добре п’є, тим Гіппократ Вік довгий обіцяє. Хай, доганяючи дівчат, Нога моя й кульгав, — Байдуже! Руки день при дні Напої точать запашні Уміло, як годиться. Ми всі щасливі, бо п’яні, У всіх нас голови міцні; Життя в вині, А решта — все дурниці.
Всяк знає, звідки взявся він, То річ не загадкова; Але збагнути смерть і тлін — Зовсім даремна мова. Тож пийте, друзі, без турбот Небесний дар на повен рот, Нічим не клопочіться. Короткі радощі земні, Співаймо ж, поки не в труні: Життя в вині, А решта — все дурниці.

У ту мить, коли поет доспівував останній жахливий куплет, увійшли Б’яншон і д’Артез; Люсьєн був геть виснажений, з його очей лилися потоки сліз, він не мав сили переписати свої пісні начисто. Коли, ридаючи, він розповів про все, що сталося, в очах його колишніх друзів заблищали сльози.

— Багато ти спокутував цим гріхів! — сказав д’Артез.

— Блаженні, хто пекло спізнав на землі, — урочисто оголосив священик.

Мертва красуня, що всміхалася вічності, коханець, який купив їй могилу за непристойні пісні, лихвар Барбе, котрий заплатив за труну, чотири свічки навкруг тіла актриси, яка ще зовсім недавно у своїй іспанській баскіні та в червоних панчохах із зеленими стрілками змушувала тремтіти від захвату повну залу глядачів, а в дверях священик, котрий примирив небіжчицю з богом і тепер повертався до церкви, щоб відправити панахиду в пам’ять тієї, яка так уміла кохати! Це видовище величі й ганьби, видовище скорботи, розчавленої злиднями, приголомшило великого письменника й великого лікаря; вони сіли, не зронивши й слова. З’явився грум і повідомив про приїзд панни де Туш. Ця прегарна дівчина з витонченою душею зрозуміла все; вона підбігла до Люсьєна, потисла йому руку і вклала в неї два тисячофранкові білети.

— Пізно, — сказав він, подивившись на неї згаслим поглядом.

Д’Артез, Б’яншон і панна де Туш покинули Люсьєна тільки тоді, коли заколисали його розпач найлагіднішими словами, але щось у ньому наче зламалося. Ополудні весь гурток — крім Мішеля Кретьєна, який, одначе, вже знав, що Люсьєн не так сильно завинив перед д’Артезом, як він думав, — зібрався в маленькій церковці Благовіщення; там були Береніка й панна де Туш, дві статистки з Жімназ, костюмерка Коралі та нещасливий Камюзо. Чоловіки провели актрису на кладовище Пер-Лашез. Камюзо плакав гіркими слізьми, він урочисто пообіцяв Люсьєнові, що відкупить могилу на вічні часи й поставить колону, на якій буде викарбувано напис:

КОРАЛІ

Померла в дев’ятнадцять років

Серпень 1822 р.

Люсьєн залишився сам-один на цьому пагорбі, звідки було видно весь Париж, аж поки сонце не сховалося за обрій. «Хто мене тепер любитиме? — думав він. — Справжні друзі мене зневажають. Лише та, хто тут спочиває, вірила, що я здатен тільки на добрі й порядні вчинки. Правда, у мене є сестра, Давід і мати. Але що вони думають про мене там, у своїй глушині?»

Нещасливий провінційний геній повернувся на Місячну вулицю, але спорожнілі кімнати навіяли йому такий смуток, що він пішов ночувати до вбогого готелю на тій самій вулиці. Двох тисяч франків панни де Туш не вистачило, щоб розплатитися з усіма боргами, довелося ще й продати обставу. В Люсьєна та Береніки залишилося сто франків, на які вони й жили протягом двох місяців. Люсьєн весь час був у пригніченому, хворобливому стані, він не міг ні писати, ні думати, він весь поринув у горе. Береніка жаліла його.