— Добродійко, — сказав Люсьєн, підходячи до неї, — я страшенно втомився, мене лихоманить, а грошей маю тільки три франки. Чи не погодуєте ви мене з тиждень хлібом та молоком і не дозволите поспати десь на сіні? А я тим часом напишу своїм рідним, і вони пришлють мені грошей або приїдуть по мене.
— А чого ж, — сказала вона. — Аби тільки чоловік погодився. Гей, чоловіченьку!
Вийшов мірошник. Він подивився на Люсьєна, витяг з рота люльку й сказав:
— Три франки за тиждень? Та вже краще нічого з вас не брати.
«Хтозна, чи не закінчу я наймитом у млині?» — подумав поет, замилувавшись на чудовий краєвид, перше ніж лягти в постіль, яку наготувала йому мірошничка, і він заснув таким непробудним сном, аж налякав господарів.
— Куртуа, піди глянь, чи той хлопець, бува, не вмер? Ось уже чотирнадцять годин, як він не прокидається, я навіть підходити туди боюся, — сказала мірошничка другого дня, а був уже пізній ранок.
— Як на мене, — відповів дружині мірошник, закінчуючи ставити сіті та інші рибальські снасті, — то цей гожий хлопчина, мабуть, якийсь бродячий комедіант без жодного су за душею.
— З чого це ти взяв, чоловіченьку? — запитала мірошничка.
— Як то з чого? Таж він не князь, не міністр, не депутат, не єпископ, а руки в нього неробочі — гладенькі та білі.
— Дивно, як це голод його не розбудить, — сказала мірошничка, яка вже приготувала сніданок для гостя, що його напередодні послав їй випадок. — Комедіант? — повторила вона. — Куди ж він іде? Ярмарок у Ангулемі відкриється не скоро.
Ні мірошник, ні мірошничка не могли навіть уявити собі, що, крім комедіанта, князя та єпископа, існує людина, яка є водночас і князем, і комедіантом, людина, вшанована високою місією Поета, котрий начебто нічого й не робить, а проте володарює над людством, якщо зуміє його оспівати.
— Хто ж він тоді такий? — мовив Куртуа до дружини.
— А може, небезпечно його й у хаті держати? — спитала мірошничка.
— Еге! Злодій, той не став би ловити гави, уже давно пограбував би нас, — заперечив мірошник.
— Я не князь, не злодій, не єпископ, не комедіант, — сумно сказав Люсьєн, несподівано з’являючись у дверях; він, безперечно, почув крізь вікно розмову жінки з чоловіком. — Я бідний, іду пішки від самого Парижа і дуже стомився. Звати мене Люсьєн де Рюбампре, я син покійного пана Шардона, колишнього аптекаря в Умо; тепер аптеку держить пан Постель. Моя сестра одружена з Давідом Сешаром, друкарем, який живе на майдані Мюрьє в Ангулемі.
— Стривайте-но, — сказав мірошник. — А чи не батьком тому друкареві доводиться старий жмикрут, який надбав собі чималенький маєток у Марсаку?
— Авжеж, батьком, — сказав Люсьєн.
— Нічогенький собі батько, можна сказати! — докинув Куртуа. — Кажуть, він до нитки обібрав сина, чиє майно недавно пустили з торгів, а в самого добра, либонь, тисяч на двісті буде, та й грошенят наскладав дай боже.
Коли душа й тіло розбиті в тривалій болісній боротьбі, то мить найвищої напруги сил призводить або до смерті, або до непритомності, схожої на смерть, у якій, правда, натури, здатні до опору, черпають свіжу наснагу. Люсьєн був у стані саме такої перенапруги, і тому він мало не вмер на місці, коли почув про нещастя, яке спіткало його зятя, Давіда Сешара, хоча ця новина і не зовсім дійшла до його свідомості.
— Сестро моя! — вигукнув він. — Що я накоїв, о боже! Який я негідник!
І він безсило впав на дерев’яну лавку, збліднувши, наче мрець. Мірошничка поквапно принесла глечик і змусила його випити молока. Але Люсьєн попрохав мірошника допомогти йому дістатися до ліжка, вибачаючись за те, що завдасть їм мороки своєю смертю, — він-бо думав, що надійшла його остання година. Побачивши поруч себе привид смерті, молодий красень перейнявся побожним настроєм: він захотів зустрітися зі священиком, висповідатись і причаститися. Ці жалібні слова, вимовлені кволим голосом і устами такого вродливого та стрункого юнака, як Люсьєн, глибоко розчулили пані Куртуа.