Та коли Єва заговорила про їхнє майбутнє, Давід з тривогою поглянув на дружину й урвав їй мову такими словами:
— Дитино моя, я знаю, які думки можуть виникнути в тебе, коли ти дивишся на цю занедбану майстерню. Звичайно, моя комерція не процвітає. Але річ у тім, — провадив він, підводячи дружину до вікна їхньої спальні й показуючи на таємничу хатину, — що наше багатство там... Нам доведеться помучитися ще кілька місяців. Але будьмо терплячі. Дай мені розв’язати відому тобі промислову проблему, і тоді нашим злидням настане край.
Давід був такий добрий, у його відданості не було жодних підстав сумніватись, і тоді бідолашна жінка, тривожачись, як і всі жінки, повсякденними витратами, перебрала на себе турботи по господарству, щоб звільнити від цього чоловіка. Вона покинула гарну біло-голубу кімнатку, де, розмовляючи з матір’ю, займалася жіночим рукоділлям, і спустилася в одну з двох дерев’яних кліток, розташованих у кутку майстерні, щоб опанувати діловий механізм друкарні. І хіба це не було героїзмом з боку жінки, уже вагітної? Протягом перших місяців по одруженні Давіда робітники, доти необхідні в ділі, один по одному покинули бездіяльну друкарню. Брати Куенте, завантажені замовленнями, наймали не тільки місцевих ремісників, приваблених можливістю високого поденного заробітку, а й робітників з Бордо, звідки з’являлися переважно підмайстри, які вважали, що вже досить опанували своє ремесло і можуть знехтувати роки учнівства. Вивчаючи засоби, які ще мала у своєму розпорядженні Сешарова друкарня, Єва виявила, що там лишилося тільки троє робітників. По-перше, Серізе — підмайстер, якого Давід привіз із Парижа; потім Маріон, прив’язана до дому, як дворовий пес; і, нарешті, Кольб, ельзасець, колишній чорнороб у друкарні панів Дідо. Призваний до війська, Кольб випадково опинився в Ангулемі, де Давід якось побачив і впізнав його на параді, незадовго до закінчення терміну його служби. Кольб навідав Давіда і закохався у гладуху Маріон, відкривши у ній усі якості, що їх чоловік його суспільного стану шукає у жінці: могутнє здоров’я, — воно аж пашіло в неї на щоках рум’янцем цеглистого кольору, — чоловічу силу (Маріон легко підіймала важезну форму з набором), бездоганну чесність, так високо ціновану ельзасцями, відданість господарям, — а це свідчить про лагідну вдачу, — й нарешті ощадливість, якій вона завдячувала капіталець у тисячу франків, дещо з білизни, кілька суконь, а також чисто провінційну любов до чистоти та охайності. Маріон, жінка могутня й дебела, мала вже тридцять шість років і була, звісно, потішена увагою статурного, міцного, як бастіон, кірасира заввишки п’ять футів шість дюймів. Вона ж таки, природно, заохотила його стати друкарем. Коли ельзасець відбув термін служби, Маріон і Давід зробили з нього досить-таки вправного Ведмедя, який, правда, не вмів читати й писати. Протягом останніх трьох місяців у Сешарову друкарню надходили тільки так звані «міські» замовлення, з якими Серізе легко справлявся і сам. Водночас складач, метранпаж і фактор, Серізе втілював у собі те, що Кант називає феноменом троїстості: він складав, сам правив коректуру, сам приймав замовлення і виписував рахунки. Та найчастіше сидів без діла у своїй клітці в глибині майстерні й читав романи, чекаючи замовлень на яку-небудь афішу або запрошення. Маріон, вимуштрувана Сешаром-батьком, готувала і змочувала папір, допомагала Кольбові друкувати, складала й обрізала аркуші. Вона ж поралася на кухні й щоранку ходила на ринок.