— Та якби я дозволив синові лиш доторкнутися до мого гаманця, він запустив би туди всю лапу й геть-чисто вительбушив його! — вигукнув він. — Діти полюбляють лупити гроші зі свого батька. А як жив я сам? Я своїм батькам і ліара не коштував. Ваша друкарня стоїть порожня. Тільки миші та пацюки залишають там свої відбитки... Ви красунечка, і вас я люблю; ви жінка працьовита й ощадлива — але мій син!.. Та чи знаєте ви, хто він такий, Давід?.. Вчений ледацюга, ось він хто! Якби я ото держав його в шорах, як мене держали, та не послав у науку, то став би він Ведмедем, як його батько, і призбирав би вже грошенят... Ох, то не син, а мій хрест тяжкий! І на лихо ж, один-однісінький, другого примірника я вже не видрукую! Він і вас зробив нещасливою... — (Єва рішучим порухом висловила свою цілковиту незгоду). — Ет, облиште! — вів далі старий у відповідь на її жест. — Адже від турбот і горя у вас навіть молоко пропало, годувальницю довелось узяти. Я все знаю, все! Вас потягли до суду й пустили про це славу по всьому місту. Я простий Ведмідь, різних там наук не навчався, у панів Дідо, друкарських знаменитостей, не працював, а в такій-от халепі не був ніколи. Що таке гербовий папір, мені тільки з чуток відомо! Знаєте, що я кажу собі, коли працюю на винограднику, доглядаю його, збираю врожай або пораюся по господарству?.. Я кажу собі: «Трудися, старий, гаруй, бідолахо, надсаджуйся, складай монету до монети, збивай статок — а що далі? А далі все піде прахом: на судових приставів, на стряпчих, на всякі там химери... на пустопорожні фантазії... Годі вам, дочко! Ви ж мати, у вашого малюка на мордочці стримить такий самий трюфель, як і в його діда, — так мені здалося, коли я брав його на руки після купелі разом з пані Шардон. Отож киньте перейматися Давідом і краще подумайте про цього малого розбишаку... На вас уся моя надія... Ви не дозволите розтягти моє добро... моє нещасне добро...
— Любий татусю Сешар, та ваш син незабаром прославить ваше ім’я! Він стане багатий, а в його петлиці ви побачите орден Почесного легіону...
— І як це йому вдасться? Що він такого зробить? — запитав виноградар.
— Потерпіть, побачите!.. А тим часом тисяча екю невже вас розорить?.. А маючи тисячу екю, ми могли б припинити судову справу... Ну гаразд, якщо не довіряєте синові, позичте гроші мені, я поверну вам борг; візьміть у заставу мій посаг, мій заробіток...
— То Давід Сешар під судом? — вигукнув виноградар, здивований, що чутки, які він пояснював обмовою, виявилися правдою. — Ось до чого призводить уміння підписувати своє прізвище!.. І чим він мені тепер заплатить за оренду приміщення?.. Так, так, сходжу я, мабуть, до Ангулема, дочко, дам лад справам і пораджуся з метром Кашаном, моїм повіреним... Добре, що ви прийшли... Ви непе попередили, а за одного вченого двох невчених дають!
Дві години умовляла Єва старого і все ж таки змушена була відступити, переможена незламним доводом: «Жінки нічого не тямлять у справах». Ідучи в Марсак, Єва мала бодай слабку надію на успіх, а поверталася звідти майже зовсім розбита. Вона прийшла додому якраз тоді, коли принесли повідомлення про ухвалу суду, згідно з якою Сешар повинен був виплатити Метів’є весь борг і судові видатки. У провінції поява судового пристава біля дверей чийогось дому — це завжди подія; а Дублон віднедавна приходив аж надто часто, тож не дивно, що серед сусідів почалися пересуди. Єва не зважувалася тепер вийти з дому, вона боялася, що вслід їй шепотітимуться.
— О брате мій, брате! — вигукнула сердешна Єва, вбігаючи в сіни свого дому й підіймаючися сходами. — Я не можу простити тобі, навіть якби йшлося про...
— На жаль, ішлося про те, жити йому чи накласти на себе руки, — сказав Давід, виходячи їй назустріч.
— Не будемо більш про це, — тихо мовила Єва. — Жінка, що затягла його в те паризьке болото, вчинила злочин!.. А твій батько, любий Давіде, не має жалю!.. Страждатимемо удвох мовчки.
Обережний стук у двері не дав Давідові сказати ніжні слова, вже готові зірватись у нього з уст. З’явилася Маріон, а слідом за нею — високий і товстий Кольб.
— Ласкава пані, — сказала Маріон, — ми з Кольбом знаємо, що вам зараз дуже сутужно, а в нас обох тисяча сто франків заощаджень, ну ми й подумали: доручимо ми свої гроші вам, пані, адже краще і надійніше ми піде їх не прилаштуємо...