— В Марсак, — відповів Давід. — Якщо ти вже вивіз мене на цю дорогу, я хочу востаннє випробувати батьківське серце.
— Легше атакуфати патарея, по фаш патько не має серця.
Старий друкар не вірив у свого сина; він судив про нього, як судять люди, — за його успіхами. Насамперед йому й на думку не спадало, що він пограбував Давіда. Не розумів старий і того, що часи змінилися, отож він казав собі: «Я дав йому друкарню, з якою сам чудово справлявся, а він, хоч і вченіший від мене в тисячу разів, а не зміг дати їй ради!» Нездатний зрозуміти сина, він осуджував його і, втішаючися своєю вдаваною вищістю над цією високообдарованою натурою, міркував: «Я для нього ж таки приберігаю шматок хліба». Ніколи ревні поборники моралі не дійдуть до повного розуміння того, який вплив мають почуття на розрахунок. Цей вплив не менш сильний, ніж вплив розрахунку на почуття. Давід розумів батька і, як людина великодушна, прощав його.
Давід і Кольб прискакали в Марсак о восьмій годині, коли Сешар-батько уже кінчав вечеряти, а після вечері він мав звичай зразу лягати спати.
— Ага. з’явився! — сказав старий. — За це я маю дякувати правосуддю, — докинув він з єхидною посмішкою.
— Ну як мій хасяїн міг пачитися с фами? Фін фитаф у непесах, а фи сафшти тлупафся у финогратник! — обурено вигукнув Кольб. — Плати, плати! Ось така фаша патькіфська люпоф.
— Гаразд, гаразд, Кольбе, відведи-но коня у стайню до пані Куртуа, щоб не турбувати батька, і не забувай, що з батьками не Сперечаються.
Кольб пішов, буркочучи собі під ніс. Так ото гарчить пес, коли хазяїн нагримає на нього за надмірну запопадливість, — скоряючись і все ж виявляючи незгоду. Давід, не звіряючи батькові таємницю свого винаходу, пообіцяв дати найочевидніший доказ свого відкриття і запропонував старому стати пайовиком у ділі в розмірі тієї суми, яка була потрібна йому, Давідові, — почасти для того, щоб негайно відкупитись під судового переслідування, почасти — для якнайскорішого запровадження винаходу у виробництво.
— Ану, подивімось, як ти зможеш мені довести, що ти майстер виготовляти з нічого першосортний папір, який нічого не коштує, — мовив старий друкар, втупившись у сина п’яним, але пильним, доскіпливим і жадібним поглядом. Той погляд можна було порівняти з блискавкою, яка сяйнула з грозової хмари. Річ у тім, що старші Ведмідь, вірний своїм звичаям, ніколи не вкладався спати, не зарядившись на піч. Заряджався він із двох пляшок доброго старого вина, яке він, за його висловом, цмулив.
— Це простіше простого, — відповів Давід. — Звичайно, при собі паперу в мене нема, адже я опинився тут мимохідь, утікаючи від Дублона. Але по дорозі до Марсака мені раптом спало на думку, що ви ж можете виручити мене на тих умовах, на яких виручив би, скажімо, лихвар. Як бачите, приїхав я сюди з порожніми руками — зі мною лише та одіж, що на мені. Замкніть мене в надійному місці, куди ніхто не зміг би увійти, куди жодне чуже око не могло б зазирнути, і...
— Що, що? — сказав старий, кинувши на сина злісний погляд. — Ти не дозволиш мені поглянути, як воно у тебе все вийде?..
— Батьку, — відповів Давід, — ви самі довели мені, що коли йдеться про справи, то нема ні батьків, ні дітей...
— Я дав тобі життя — а ти мені не довіряєш?
— Ви ж мене й позбавили засобів до життя...
— Кожен дбає сам за себе, ти правду кажеш! — погодився старий. — Ну гаразд, замкну тебе в коморі.
— Замкніть мене там разом з Кольбом і дайте казан — я приготую в ньому паперову масу, — сказав Давід, не помітивши, яким поглядом глипнув на нього батько. — Потім принесіть мені стебла артишока, заячого холодку, кропиви жалючої та очерету — його можна нарізати на берегах вашої річечки. Завтра вранці я винесу з комори папір найвищого гатунку...
— Якщо це не вигадки... — скрикнув Ведмідь, пересмикнувшись від гикавки, — я тобі, може, й дам... там побачимо, дам чи ні... е-е... двадцять п’ять тисяч франків, але пам’ятай: я повинен заробляти стільки ж щороку...
— Випробуйте мене, я згоден! — вигукнув Давід. — Сідлай коня, Кольбе! Поїдь у Манль, купи там у бондаря велике волосяне сито, купи клею у бакалійника і чимдуж назад.
— Випий-но... — сказав батько, ставлячи перед сином пляшку вина, хліб і рештки холодного м’яса. — Підживись, а я піду припасу тобі зеленого ганчір’я. Бо воно таки зелене, твоє ганчір’я! Боюся навіть, чи не надто воно зелене.
Через дві години, близько одинадцятої вечора, старий замкнув сина й Кольба в суміжній із льохом комірчині, критій черепицею, де було приладдя, потрібне для перегонки ангулемських вин, що з них, як відомо, виготовлюють усі різновиди виноградної горілки, йменованої коньяком.