— О, та тут ціла гуральня! Ось і дрова, і казани! — вигукнув Давід.
— Отже, до завтра, — сказав Сешар-батько. — Зараз я замкну вас і спущу з ланцюга своїх двох собак. Я хочу напевне знати, що ніхто вночі не принесе вам сюди паперу. Завтра покажеш мені, що ти тут виготовив. Коли справді папір буде добрий, я увійду з тобою до паю. Але щоб усе було мені гладесенько-рівнесенько...
Старий замкнув Давіда й Кольба в комірчині, й години дві вони товкли там і розминали стебла за допомогою двох дерев’яних товкачів. Палахкотів вогонь, булькотіла вода. Десь о другій ночі Кольб, не такий заклопотаний роботою, як Давід, почув зітхання, схоже на гикавку п’яного. Він узяв одну з двох лойових свічок і став розглядатись по комірчині; ось тут Кольб і побачив лілову пику татуся Сешара, що затулила собою квадратне віконечко над дверима, крізь які гуральня сполучалася з льохом і які були завалені порожніми бочками. Старий хитрун завів сина й Кольба до гуральні знадвору — там, де викочували барильця з коньяком на продаж. Другі, внутрішні двері давали змогу вкочувати бочки з льоху до гуральні, не витягуючи їх на подвір’я.
— Еге, татусю! Це фам не іграшки, фи хочете опшахруфать фаш син... Снаєте, що фи ропите, коли фипивайт топре фино? Фи напуфайт шахрая.
— Ох, батьку! — сказав Давід.
— Я прийшов довідатися, чи вам чогось не треба, — мовив виноградар, майже протверезівши.
— То фи тля нас приносиф оцей трапина?.. — сказав Кольб, коли, відкотивши бочки, він відчинив двері й побачив старого в нічній сорочці, — той стояв на короткій драбині, приставленій до стіни.
— Ви хоч би своє здоров’я поберегли, батьку! — докірливо кинув Давід.
— Чи ти ба, я, мабуть, став сновидою, — сказав присоромлений виноградар, злізаючи з драбини. — А все через тебе! Рідному батькові не довіряєш, от мені й почало казна-що верзтися. Думаю, а що, як мій синок і справді злигався з чортом? Бо як інакше зробиш із трави папір?
— Самі фи протались чортофі за черфінці! — огризнувся Кольб.
— Ідіть спати, батьку, — сказав Давід. — Замкніть нас, якщо бажаєте, але не завдавайте собі клопоту повертатись. Кольб стоятиме на чатах.
Другого дня о четвертій пополудні, знищивши усі сліди своєї роботи, Давід вийшов з гуральні і показав батькові аркушів із тридцять паперу, тонкого, білого, цупкого і міцного — кращого годі було й бажати. За філігрань на ньому правив відбиток волосяного сита. Старий узяв зразки й лизнув їх, як то й належить Ведмедеві, ще змолоду привченому визначати якість паперу на смак; він обмацував папір, жмакав, згортав, тобто піддавав усім випробуванням, до яких удаються друкарі, коли перевіряють якість паперу, і, хоч прискіпатись не було до чого, він не хотів визнати себе переможеним.
— Треба ще подивитись, чи годиться він для друку! — сказав Сешар-батько, аби тільки не хвалити сина.
— Тифак! — вигукнув Кольб.
Старий споважнів, прикриваючи виразом батьківської суворості свої нещирі вагання.
— Я не стану обманювати вас, батьку. Цей папір, як мені здається, обійдеться все ж таки надто дорого... Крім того, я хочу знайти спосіб, як проклеювати його в чані... Мені лишилося здолати тільки цю одну перешкоду...
— Ага! То ти хотів мене ошукати!
— Скажу вам чисту правду. Проклеювання в чані йде успішно, але поки що клен розчиняється, в масі нерівномірно, й папір виходить дуже шорсткий.
— Ну що ж! Удоскональ проклеювання в чані, а тоді вже проси грошей.
— Фсе отно моєму хасяіну не пачити фаших грошей як сфоїх фух!
Певне, старий хотів помститися Давідові за ганьбу, яку йому довелося пережити вночі, тому він обходився з ним більш ніж холодно.
— Я ніколи не осуджував вас, батьку, — сказав Давід, відіславши Кольба, — ні за те, що ви оцінили вашу друкарню втридорога, ні за те, що продали її мені за цією вигаданою розцінкою. Я завжди шанував вас як батька. Я казав собі: «Старий скуштував чимало горя в своєму житті, він дав мені освіту, кращу, ніж можна було сподіватись у моєму становищі, тож хай він мирно і по-своєму втішається здобутками своєї праці. Я навіть відступив вам посаг матері й, не ремствуючи, погодився нести тягар боргів, на які ви мене прирекли. Я дав слово, що здобуду собі багатство, не надокучаючи вам. І ось я зробив відкриття, працюючи як проклятий, відмовляючи собі в шматку хліба, змучений боргами, що їх наробив не я... Я боровся вперто, до цілковитого виснаження. Можливо, вам усе-таки слід би допомогти мені!.. Але подумайте вже не про мене, подумайте про нещасливу матір, про свого малого онука!.. — Тут Давід не зміг стримати сліз. — Потурбуйтеся за них, заступіться! Невже Маріон і Кольб добріші за вас — адже вони віддали мені всі свої заощадження! — в розпачі вигукнув син, бачачи, що батько його лишається холодним, як мармур друкарського верстата.