— А тобі все мало! — вигукнув старий, не почуваючи найменшого сорому. — Та якби твоя воля, ти розорив би й Францію!.. Красно дякую! Куди вже мені, невігласові, пхатися до розробки винаходу, вся суть якого в тім, щоб видурити в мене гроші. Мавпа не з’їсть Ведмедя, — сказав він, натякаючи на їхні друкарські прізвиська. — Я, зрештою, виноградар, а не банкір... І ти сам бачиш, що справи між батьком і сином не доведуть до добра. Ходімо краще обідати. От ти й не скажеш, ніби я нічого тобі не даю!..
Давід був із тих доброчесних людей, які воліють страждати мовчки, не засмучуючи близьких, і якщо вони вже виливають горе в сльозах, значить, сили їхні вичерпались. Єва розуміла цю благородну натуру. Але батько вбачав у тому потоці скорботи, що вирвалась із глибини душі, звичайне скигління дітей, котрі намагаються розжалобити батьків, і пригнічений стан Давіда він пояснив почуттям сорому від невдачі. Батько й син розлучились у сварці. Давід і Кольб близько півночі повернулися в Ангулем: кони прокралися в місто пішки і з такою обережністю. що їх можна було прийняти за злодіїв, які вийшли на промисел. Десь о першій годині ночі Давід, ніким не помічений, увійшов у дім Базіни Клерже й оселився в надійному притулку, що його приготувала для нього дружина. Увійшовши туди, Давід віддався під опіку співчуття, найбільш винахідливого: співчуття гризетки. Наступного ранку Кольб похвалявся, що врятував хазяїна, вивізши з міста верхи на коні, а потім, мовляв, посадив його в тарадайку, яка прямувала кудись у околиці Ліможа. В льоху Базіни заздалегідь склали досить великий запас сировини, отож Кольбові, Маріон, пані Сешар та її матері не було потреби ходити до панни Клерже.
Через два дні після розмови з сином старий Сешар, у якого лишалося до збирання винограду ще днів двадцять вільних, прибіг до невістки, підштовхуваний жадібністю. Він не міг спати, йому не терпілося довідатись, чи винахід подав надії на багатство. Старий хотів, як він висловлювався, промацати перші паростки. Він оселився в мансарді, над помешканням невістки, в одній з двох кімнаток, які залишив за собою, і жив там, заплющуючи очі на те. як тяжко бідує синова родина. Хіба ж вони не заборгували йому за оренду майстерні? Ну, значить, повинні годувати його! Старий не бачив нічого дивного в тому, що до столу подавались олив’яні ложки.
— Я сам так починав, — сказав він невістці, коли вона вибачилася, що не може подати срібних приборів.
Маріон була змушена найматись до крамарів і відробляти харчі, які брала для всієї родини. Кольб працював муляром за двадцять су на день. Та, незважаючи на їхню безкорисливу допомогу, в бідолашної Єви незабаром лишилося всього десять франків, бо задля дитини й Давіда вона жертвувала останніми грішми, аби краще пригостити виноградаря. Вона все сподівалася, що її ласкаве поводження, її шаноблива ніжність, її покірливість розчулять старого скнару, проте він лишався незворушно байдужим. Його холодний погляд, який завжди відчувала на собі Єва, нічим не відрізнявся від погляду Куенте, Пті-Кло, Серізе, і тоді Єва спробувала бодай збагнути, що ж він усе-таки за людина і що в нього на думці. Та дарма! Старий Сешар був вічно під хмелем і здавався непроникним. Хміль — це подвійна завіса. Прикриваючися сп’янінням, частіше вдаваним, ніж справжнім, дідуган намагався вирвати у Єви Давідову таємницю. Він то влещав невістку, то залякував її. Коли Єва відповідала старому, що їй нічого не відомо, він казав: «Усе своє добро проп’ю, усе вкладу в довічну ренту...» Ця принизлива боротьба геть змучила бідолашну жінку, і вона, боячись образити свекра, кінець кінцем стала відповідати йому мовчанкою. Якось, утративши терпець, Єва відрубала:
— Ех, батьку! Чи ж так важко усе залагодити? Заплатіть Давідові борги, він повернеться додому, й ви з ним порозумієтесь!
— Ага! Он чого вам від мене треба! — вигукнув старий. — Так і будемо знати!
Не вірячи у свого сина, татусь Сешар вірив у Куенте. Брати фабриканти, до яких він прийшов порадитись, умисне розпалювали його жадібність, сказавши йому, що досліди його сина обіцяють мільйони.
— Нехай Давід доведе, що він домігся своєї мети, і я, не вагаючись, увійду з ним до паю. Моїм внеском стала б моя паперова фабрика. Винахід вашого сина, як на мою думку, має не меншу ціну, — сказав йому Куенте-великий.