Вернувшись до їдальні, Франсіс повівся надзвичайно люб’язно із претендентом на руку своєї дочки. Він подивився на пані де Сенонш промовистим поглядом і закінчив сцену оглядин, запросивши Пті-Кло прийти до них завтра на обід, за яким вони, до речі, поговорять і про справи. Потім увічливо провів фабриканта й адвоката аж до виходу, сказавши Пті-Кло, що він, а заодно і пані де Сенонш, довіряють похвальному слову Куенте і схильні пристати на будь-яку пропозицію опікуна панни де Ляе, якщо це принесе щастя їхньому любому ангелові.
— Яка ж вона бридка! — вигукнув Пті-Кло. — Я вклепався!..
— У неї аристократичні манери, — відповів Куенте. — Ну, а якби вона була гарна, невже б її за вас видали?.. Ніколи, мій друже, бо знайшовся б не один підупалий дворянин-поміщик, котрому б ой як згодилися тридцять тисяч посагу, прихильність пані де Сенонш та ще й високе заступництво графині дю Шатле; а тим більше, коли взяти до уваги, що пан Франсіс дю Отуа, звісно, вже не одружиться, і ця дівчина — його спадкоємиця... Але вам пощастило — Франсуаза, вважайте, ваша...
— Ви певні?
— Певен. Я зробив ось що... — І Куенте-великий розповів адвокатові про свій сміливий маневр. — Так от, друже, ходять чутки, ніби пана Міло призначають у Невер прокурором. Продавайте контору, й років через десять ви вже будете міністром юстиції. А чого б і ні? Ви хлопець відчайдушний і не завагаєтеся, хай там яких послуг зажадав би від вас королівський двір...
— Ну, то будьте завтра о пів на п’яту на майдані Мюр’є, — сказав стряпчий, схвильований надією на таке блискуче майбутнє. — Я переговорю із старим Се шаром, і ми склепаємо товариство, в якому батько й син потраплять до рук святого духа Куенте.
У той час як старий кюре з Марсака підіймався на ангулемський пагорб, щоб сповістити Єву, в якому стані він знайшов її брата, Давід уже одинадцять днів переховувався за два кроки від того дому, звідки щойно вийшов статечний священнослужитель.
Коли абат Маррон з’явився на майдані Мюр’є, він побачив там трьох чоловіків; кожен з них був по-своєму особою визначного, і кожен міг занапастити майбутнє і теперішнє бідолашного винахідника, що прирік себе на добровільне ув’язнення. То були Сешар-батько, Куенте-великий і миршавий адвокатик. Троє людей — три втілення жадібності. Але жадібності настільки ж неоднакової, наскільки неоднаковими були ті люди. Один надумався продати власного сина, другий — свого клієнта, а третій — Куенте-великий — виступав у ролі покупця, тішачи себе надією, що обшахрує обох своїх спільників. Було близько п’ятої години пополудні, й більшість ангулемців, котрі йшли додому обідати, зупинялись і якусь мить дивилися на тих трьох. «Що за чортівня? Про що можуть розмовляти між собою старий Сешар і Куенте-великий?..» — дивувалися найцікавіші. «Звичайно ж, ідеться про того бідака-невдаху, який залишив свою жінку, тещу й дитину без шматка хліба», — відповідали інші. «От і посилай дітей навчатися ремесла в Париж!» — глибокодумно зауважив якийсь провінційний мудрець.
— Ба! Яким вітром занесло вас сюди, пане кюре? — вигукнув виноградар, помітивши абата Маррона, тільки-но той вийшов на майдан.
— Я прийшов сюди заради вашої рідні, — відповів старий священик.
— Знову якісь витівки мого синочка?.. — запитав татусь Сешар.
— Вам недорого обійшлося б їх усіх ощасливити, — мовив кюре, показуючи на вікна, де за фіранками виднілася прегарна голівка пані Сешар.
У цю мить Єва заколисувала на руках заплакане дитинча, наспівуючи йому пісеньку.
— Чи не принесли ви мені, бува, звістку від сина? — запитав батько. — А може, й того краще — принесли гроші?
— Ні, — сказав добродій Маррон, — я приніс сестрі звістку від брата.
— Від Люсьєна?.. — вигукнув Пті-Кло.
— Атож. Бідолашний хлопець прийшов із Парижа пішки. Я бачив його в Куртуа, він помирає від перевтоми, від голоду, — відповів священик. — О, який він нещасний!
Пті-Кло розкланявся зі священиком і, взявши Куенте-великого під руку, сказав голосно:
— Ми сьогодні обідаємо в пані де Сенонш, треба встигнути перевдягнутися. — Потім відвів фабриканта на два кроки вбік і прошепотів йому на вухо: — Зав’яз пазурець — і пташці кінець. Давід у наших руках...
— Я вас висватав, висватайте і ви мене, — сказав Куенте-великий з лицемірною посмішкою.