— Люсьєн мій товариш по колежу, ми з ним шкільні приятелі!.. За тиждень я напевне щось довідаюся від нього. Добийтеся церковного оголошення про шлюб, і я беру на себе засадити Давіда до в’язниці. Коли його візьмуть під варту, моя місія буде закінчена.
— Ех! — проворкотів Куенте-великий. — От би взяти патент на наше ім’я!
Почувши останні слова, миршавенький адвокат здригнувся.
У цю саму мить абат Маррон, який щойно одним своїм словом довів до розв’язки судову драму, і свекор увійшли до Єви.
— Це наш кюре, пані Сешар, — сказав старий Ведмідь, звертаючись до невістки. — Ви тільки послухайте, які історії розповідає він про вашого братика.
— Ох! — скрикнула бідолашна Єва, вражена в самісіньке серце. — Що з ним там іще сталося?!
У її вигуку прорвалося стільки пережитих страждань, стільки страху, що абат Маррон поквапився сказати:
— Заспокойтеся, пані, він живий!
— Будьте ласкаві, тату, — сказала Єва, звертаючись до старого виноградаря, — сходіть покличте мою матір. Хай вона теж послухає, які вісті про Люсьєна приніс нам пан абат.
Старий Сешар зайшов до пані Шардон і сказав їй:
— Там абат Маррон прийшов побалакати з вами. То чоловік непоганий, хоч він і піп. З обідом, звісно, буде затримка, я повернуся через годину.
І, байдужий до всього, що не дзвеніло або не яскріло золотом, старий пішов, навіть не подумавши про те, який удар чекає цю стару жінку. Нещастя, що звалились на обох її дітей, крах надій на блискучі успіхи Люсьєна, несподівана зміна в його характері, який досі здавався матері мужнім і чесним, — тобто всі події, що сталися за останні півтора року, змінили пані Шардон до невпізнання. Вона не тільки була благородного походження, вона мала ще й благородне серце і боготворила своїх дітей. Отож за останні півтора року сердешна жінка вистраждала більше, ніж за весь час свого вдівства. Люсьєн мав нагоду здобути за королівським указом шляхетне прізвище де Рюбампре, повернути до життя старовинний рід, воскресити його титул і герб, стати дворянином-аристократом. А він натомість упав у багнюку! Мати судила сина суворіше, ніж його сестра, і вважала, що Люсьєн загинув уже відтоді, як їй стала відома історія з векселями. Іноді матері самохіть обманюють себе; але вони аж надто добре знають своїх дітей, яких вигодували, з якими ніколи не розлучались, і коли Давід та його дружина починали сперечатися з приводу Люсьєнових успіхів у Парижі, пані Шардон, котра нібито цілком поділяла Євині ілюзії щодо брата, в душі тремтіла від страху за сина, адже Давід казав те саме, що нашіптувала їй материнська совість. Пані Шардон знала вразливу душу дочки і тому остерігалась ділитися з нею своїм горем — вона терпіла його мовчки, на що здатні лише матері, які по-справжньому люблять своїх дітей. Єва, зі свого боку, з жахом спостерігала, як згубно впливали страждання на її матір, як швидко підбиралась до неї старість, як з кожним днем підупадала вона на силі. Мати й дочка втішали одна одну, вдаючись до тієї благородної брехні, яка нікого не обманює. І слова бездушного старого виноградаря були для нещасливої матері останньою краплею, яка переповнила чашу її страждань; пані Шардон відчула, що удар влучив у саме серце.
Тому, коли Єва сказала священикові: «Панотче, ось моя мати!», коли абат подивився на це обличчя, обрамлене зовсім білим волоссям, змарніле, як у старої черниці, але втихомирене виразом доброти і смирення, притаманного глибоко побожним жінкам, котрі в усьому, як то кажуть, віддаються на волю господню, йому раптом відкрилося все життя цих двох бідолашних істот. Священик не відчував більше жалості до їхнього ката, до Люсьєна. Він здригнувся. уявивши собі, які муки витерпіли його жертви.
— Мамо, — сказала Єва, втираючи заплакані очі, — мій безталанний брат перебуває нині недалеко від нас, у Марсаку.
— А чому він не прийшов сюди? — запитала пані Шардон.
Абат Маррон переказав усе, що Люсьєн розповів йому про свою нелегку подорож, про нещастя, які спіткали його в Парижі. Священий змалював болісну тривогу, що опанувала поета, коли він довідався про згубні для родини наслідки свого легковажного вчинку, розповів, як він тепер хвилюється, не знаючи, чи захочуть бачити його в Ангулемі.
— Невже він і в нас утратив віру? — спитала пані Шардон.
— Сердега від самого Парижа йшов пішки, тяжко бідуючи в дорозі. Він повернувся з наміром жити скромно... спокутувати свою провину.
— Панотче, — сказала сестра, — хоч брат і наробив нам багато лиха, я ще люблю його, як люблять останки близької людини; а це означає, що я досі люблю Люсьєна дужче, ніж люблять своїх братів чимало сестер. Він довів нас до злиднів. Та якщо він прийде, ми розділимо з ним останній шматок хліба — одне слово, те, що він нам залишив. Ох, якби він нас не покинув тоді, панотче, ми зберегли б найдорожчі свої скарби!