— Виходить, він приїхав каретою жінки, яка забрала його від нас! — вигукнула пані Шардон. — Подався до Парижа разом з пані де Баржетон, а повернувся на зап’ятках її ж таки екіпажа!
— Чим я можу прислужитися вам у тяжкому вашому горі? — запитав добрий кюре, аби сказати щось на прощания.
Ох, панотче, — відповіла пані Шардон, — безгрошів’я — це, кажуть, хвороба не смертельна. А вилікувати від неї може один тільки лікар — сам хворий.
— Якщо ви маєте хоч якийсь вплив на мого свекра, умовте його допомогти синові, й ви врятуєте нашу родину, — сказала пані Сешар.
— Він вам не довіряє і, як мені здалося, дуже настроєний проти вашого чоловіка, — сказав священик, який з ухильних висловлювань виноградаря зрозумів, що справи Сешара — то осине гніздо, куди краще не пхатися.
Викопавши доручення, кюре пішов обідати до двоюрідного онука Постеля, і той розвіяв останні рештки доброї волі старого дядька, виступивши, як і весь Ангулем, на захист Сешара-батька проти Сешара-сина.
— З марнотратниками ще якось можна боротися, — сказав на завершення коротун Постель. — Але тільки зв’яжись із любителями робити досліди — і ти розоришся до цурки.
Свою цікавість марсакський кюре задовольнив, а саме цікавість живить співчуття до ближнього у французькій провінції. Увечері старий священик розповів поетові про те, що відбувається в родині Сешарів, подавши свою подорож до Ангулема як місію, взяту ним на себе з чисто християнського милосердя.
— Ви втягли вашу сестру й зятя в борги, що становлять чи то десять, чи то дванадцять тисяч франків, — сказав кюре на закінчення. — Це така дрібничка, добродію, якої в Ангулемі їм ніколи ніхто не позичить. У нашій провінції немає багатіїв. Я думав, що йдеться про значно меншу суму, коли ви обмовилися про векселі.
Подякувавши старому священикові за співчуття й допомогу, поет сказав:
— Ви принесли мені слова прощення — а це для мене справжній скарб.
Другого дня ще вдосвіта Люсьєн вирушив з Марсака в Ангулем. До міста він увійшов близько дев’ятої ранку, спираючись на костур; на ньому був пошарпаний у дорозі коротенький сюртучок і чорні, але витерті аж до білого панталони. Стоптані чоботи незаперечно свідчили про приналежність подорожнього до нещасливого племені пішоходів. Звісно, поет аж ніяк не тішив себе ілюзіями щодо того, яке враження справить на земляків його повернення до рідного міста, таке несхоже на його від’їзд. Люсьєнове серце калатало від докорів сумління, пробуджених у ньому розповіддю старого священика, і в ту мить він вирішив смиренно прийняти цю кару, мужньо витримати цікаві погляди тих, хто йому зустрінеться. Він твердив собі: «Я тримаюся по-геройському!» Всі поети однакові — за будь-яких обставин вони схильні дурити себе. Поки Люсьєн ішов через Умо, в його душі точилася боротьба між почуттям сорому за свою поразку та хвилюванням, яке розбуджували в ньому спогади. Його серце забилося ще частіше, коли він проминав крамничку Постеля, але, на його щастя, там була одна тільки Леоні Маррон з дитиною. Він відчув неабияку радість (так сильно ще озивалося в ньому марнолюбство), побачивши, що батькового прізвища на вивісці вже не було. Одружившись, Постель заново пофарбував крамничку і зробив над дверима короткий, як у Парижі, напис: АПТЕКА. Підіймаючись на ангулемський пагорб від брами Пале, Люсьєн на повні груди вдихав рідне повітря, він наче скинув із себе тягар нещасть і радісно повторював подумки: «Я знову побачу їх!» Поет дійшов до майдану Мюр’є, не зустрівши жодної живої душі: то було щастя, про яке він і не мріяв — він, котрий колись ходив у рідному місті з виглядом переможця! Маріон і Кольб, які стояли на варті біля дверей, кинулися вгору по сходах із криком: «Прийшов!» Люсьєн знову побачив стару майстерню і старе подвір’я. Підіймаючися сходами, він зустрів сестру й матір, і всі троє обнялися, на мить забувши про свої прикрощі. Майже в кожній родині люди миряться з бідою, і надія допомагав бачити втішні сни на твердому ложі нещастя. Якщо Люсьєн являв собою образ розпачу, він являв і образ поезії горя: сонце далеких доріг позолотило йому шкіру; глибокий смуток, відбитий у рисах обличчя, відкидав тінь на високе чоло поета. Така переміна свідчила про пережиті страждання, і кожен, хто бачив це обличчя, на якому горе залишило свій карб, міг спізнати одне тільки почуття: жалість. Уява, що витала далеко від лона родини, нині зіткнулася із сумною дійсністю. Єва всміхалась радісно, але то була радість мучениці, яка приймає тортури. Печаль одухотворяє лице молодої вродливої жінки. Серйозність цього колись по-дитячому наївного обличчя, яким пам’ятав його Люсьєн перед від’їздом до Парижа, говорила поетові дуже багато й не могла не справити на нього гнітючого враження. Ось чому за першим поривом почуттів, таким безпосереднім і природним, настала мить ніяковості: кожен боявся озватися. Люсьєн несамохіть шукав поглядом того, хто був відсутній під час цієї зустрічі. Єва перехопила братів погляд і залилася слізьми, а за нею заплакав і Люсьєн. Що ж до пані Шардон, то вона була бліда і зовні незворушна. Єва підвелась і вийшла, щоб не дорікнути братові лихим словом.