— Моя люба, — сказала вона, звертаючись до Маріон, — Люсьєн так любить полуниці, слід би пригостити його!..
— Я так і подумала, що ви захочете почастувати панича Люсьєна. Будьте спокійні, я потурбувалася про сніданок та й на обід зготую чогось смачненького.
— Люсьєне! — сказала пані Шардон синові. — Тобі багато чого треба спокутувати. Ти поїхав у Париж, щоб стати нашою гордістю, а довів нас до злиднів. Ти майже вибив у Давіда з рук знаряддя, яким він хотів забезпечити добробут своєї пової родини. І ти винен не тільки в цьому... — ніби через силу промовила мати. Запала гнітюча пауза, і мовчанка Люсьєна свідчила, що він визнав справедливість материнського докору. — Почни трудове життя, — тихо провадила пані Шардон. — Я не дорікаю тобі за те, що ти хотів відновити шляхетний рід, з якого я вийшла. Але щоб така спроба була успішною, потрібне багатство і почуття власної гідності: а ти не маєш ні того, ні того. Ми вірили в тебе — ти розбив нашу віру. Ти порушив спокій працьовитої і скромної родини, чиє життя і так складалось нелегко... Перші гріхи прощаються тільки раз. Не повторюй їх більше. Ми в дуже важких обставинах — будь розважливий, слухайся сестри. Лихо — мудрий учитель, і його нещадні уроки не минули для Єви марно. Вона збагатилася життєвою мудрістю, вона мати, вона несе на собі весь тягар господарства — з любові до нашого дорогого Давіда. Коротко кажучи, вона, з твоєї вини, — моя єдина втіха.
— Ви могли б поставитись до мене й суворіше, — сказав Люсьєн, обіймаючи матір. — Я приймаю ваше прощення, більш мені не доведеться його благати.
Повернулася Єва; зі смиренної пози брата вона зрозуміла, що пані Шардон поговорила з ним. Добра усмішка з’явилась на її устах, і Люсьєн відповів на неї здушеними риданнями. Особиста присутність має чародійні властивості, вона пом’якшує і найворожіші почуття коханців, і розбрат у родині, хоч які сильні будуть причини взаємного невдоволення. Може, любов прокладає у серці стежки, на які людина завжди прагне повернутись? Чи не пояснюється подібне явище магнетизмом? А може, то тверезий глузд підказує нам, що треба або навіки розлучитись, або простити? І хай то буде голос розуму, якась фізична причина чи порух душі, але кожен, гадаю, мав нагоду переконатися, що погляди, жести, вчинки улюбленого створіння пробуджують колишню ніжність навіть у душі смертельно ображеної, скривдженої або приниженої людини. Хай розум і не схильний забувати, хай особистий інтерес досі страждає, серце, незважаючи ні на що, знову іде в неволю. Отак і бідолашна Єва, вислуховуючи до самого сніданку братові звіряння, не могла приховати ні лагідного виразу очей, коли дивилась на нього, ні тремтіння в голосі, коли озивалась її душа. Зрозумівши стихію паризького літературного життя, вона зрозуміла й те, чому Люсьєн не вистояв у боротьбі. Радість пестити малюка сестри й утішатись його дитячими витівками, щастя знову опинитись на батьківщині, серед своїх близьких, щастя, змішане з гірким смутком на думку, що Давід змушений ховатися, слова печалі, які злітали з Люсьєнових уст, його розчулення, коли Маріон подала на стіл полуниці, цей зворушливий знак того, що серед життєвих тривог сестра не забула про вподобання Люсьєна, і навіть турботи про влаштування блудного брата й сина — усе це створювало в родині святковий настрій. То був наче перепочинок на шляху горя. Та Сешар-батько не пропустив нагоди вилити цебро холодної води на почуття жінок:
— Ви приймаєте його, неначе він привіз вам казна-які гроші!..
— А чого б і не відсвяткувати зустріч з моїм братом? Хіба він у чомусь завинив перед нами?.. — вигукнула пані Сешар, ревниво приховуючи ганьбу Люсьєна.
Одначе перший порив ніжності минув, і невблаганна дійсність проступила назовні. Люсьєн незабаром помітив, як змінилося до нього ставлення Єви, як відрізнялося воно від тієї любові, що її вона колись до нього почувала. Давіда глибоко шанували, тоді як Люсьєна просто любили, любили, незважаючи ні на що, любили, як, буває, люблять коханку попри всі прикрощі, яких вона завдає. У ставленні пані Шардон до сина і сестри до брата бракувало пошани — твердої основи наших почуттів, яка надає їм спокійної упевненості й незрушної ваги. Люсьєн відчував, що його позбавлено довіри — бо він утратив честь. Думка про Люсьєна, що її висловив у своєму листі д’Артез, стала думкою і його сестри; вона просвічувала у її погляді, в голосі, в рухах. Люсьєна жаліли! Але колишні мрії, що він стане славою і гордістю родини, героєм домашнього вогнища, усі ті чудові сподівання загинули безповоротно. Його легковажність лякала сестру й матір настільки, що від нього приховували, де знайшов собі притулок Давід. Єва, байдужа до ласкавих умовлянь, якими доймав її цікавий Люсьєн, — бо ж йому край хотілося побачити брата! — була вже не колишньою Євою з Умо, для якої досить було одітого погляду Люсьєна, і вона скорялася безвідмовно! Люсьєн обіцяв залагодити свою провину, похвалявся, що врятує Давіда. Єва відповідала йому: «Не втручайся краще! Не тобі змагатися з такими пройдисвітами та крутіями, як наші противники!» Люсьєн хитав головою, ніби кажучи: «Я змагався з парижанами...» — «І зазнав поразки!» — поглядом відповідала йому сестра.