Замість відповіді Єва тільки подивилась на брата, і цей німий докір змусив його присоромлено замовкнути.
Перед самим обідом посильний із префектури приніс листа, адресованого панові Люсьєну Шардонові; той лист нібито виправдовував гординю поета, якого світ прагнув відібрати в родини.
Це було запрошення на обід:
Граф Сікст дю Шатле і графиня дю Шатле просять пана Люсьєна Шардона зробити їм честь і завітати до них на обід п’ятнадцятого вересня цього року.
До листа було прикладено візитну картку:
ГРАФ СІКСТ ДЮ ШАТЛЕ
Камергер двору його величності,
префект Шаранти,
державний радник.
— Ви в пошані, — сказав Сешар-батько. — У місті про вас тільки й мови, наче про якусь поважну персону... Ангулем і Умо сперечаються за честь покласти вам на голову вінок...
— Моя люба Єво, — прошепотів Люсьєн на вухо сестрі. — Я зараз у тому самому становищі, як тоді, коли збирався їхати до Парижа з пані де Баржетон: я хочу прийняти запрошення префекта, але в мене немає фрака.
— Ти хочеш прийняти це запрошення? — з жахом вигукнула пані Сешар.
З приводу того, йти чи не йти Люсьєнові на обід до префекта, між сестрою й братом виникла суперечка. Тверезий глузд провінціалки підказував Єві, що у світському товаристві слід з’являтися тільки з веселим обличчям у елегантному сюртуці, бездоганно вдягненим. Але свої справжні думки вона вголос не висловила: «Куди заведе Люсьєна цей обід у префекта? Чого хоче від нього вищий світ Ангулема? Чи не снують проти нього якогось підступу?»
Скінчилося тим, що Люсьєн сказав сестрі, перше ніж лягти спати:
— Ти не знаєш, який великий мій вплив; префектова дружина остерігається журналістів, а крім того, графиня дю Шатле — це та ж таки Луїза де Негрпеліс! Жінка, що домоглася стількох милостей, може врятувати Давіда! Я розповім їй про братів винахід, і для неї нічого не варто виклопотати урядову допомогу в десять тисяч франків.
Об одинадцятій вечора Люсьєна, його сестру, матір, старого Сешара, Маріон і Кольба підняв на ноги міський оркестр, до якого приєднався гарнізонний; майдан Мюр’є вирував народом. Ангулемська молодь виконувала серенаду на честь Люсьєна Шардона де Рюбампре. Люсьєн підійшов до вікна у спальні сестри і посеред глибокої мовчанки, що запала після того, як відлунав останній куплет серенади, сказав:
— Дякую землякам за виявлену мені шану і постараюся бути гідним її. Дозвольте, я на цьому закінчу, бо Я надто хвилююсь і не в спромозі говорити.
— Слава авторові «Лучника Карла Дев’ятого»!.. Слава авторові «Стокроток»!.. Слава Люсьєнові де Рюбампре!
Після цього триразового вигуку привітань, викрикнутих кількома голосами, у вікно влетіли з вулиці три вінки і букети квітів. Через десять хвилин майдан Мюр’є був уже порожній, і там запанувала тиша.
— Я волів би, щоб мені кинули десять тисяч франків, — сказав старий Сешар, з єхидною посмішкою перевернувши та оглянувши з усіх боків вінки й букети. — Але ви піднесли їм стокротки, а вони віддячили вам букетами; ви провадите комерцію, платячи одне одному квітами замість грошей.
— Ось як цінуєте ви почесті, що ними вшанували мене земляки! — вигукнув Люсьєн, і вираз його обличчя свідчив, що він забув усі свої знегоди: воно так і сяяло самовтіхою. — Якби ви краще знали людей, дядечку Сешар, ви зрозуміли б, що такі хвилини в житті не повторюються. Тільки щирий захват може вилитись у подібне величання!.. Такі події, мої любі матусю й сестро, змушують забути і невдачі, й горе. — Люсьєн поривчасто обняв сестру й матір, як обіймають у ті хвилини, коли радість наростає в душі могутньою хвилею і хочеться перелити її в серця друзів. («А як нема поруч друга, — сказав одного разу Біксіу, — то сп’янілий від успіху автор обіймає свого лакея»). — Ну, ну, люба моя дитино, — мовив він до Єви, — чого ти плачеш?.. А, розумію... від радості...
— Гай-гай! — сказала Єва матері, коли вони залишилися в кімнаті самі й вона стала роздягатися, щоб лягти в постіль. — У характері нашого поета є щось від гарненької жінки найнижчого гатунку...
— Ти маєш рацію, — відповіла мати, хитаючи головою. — Люсьєн уже забув не тільки про свої прикрощі, а й про наші.
Мати й дочка розлучилися, не зважуючись висловити свої думки до кінця.
У країнах, де панує почуття суспільного непослуху, прикритого словом «рівність», кожен тріумф є одним з тих чудес, котрі, як і деякі власне чудеса, не можуть відбутися без певних підготовчих заходів. Скажімо, коли славлять знаменитих людей, які здобувають визнання у себе на батьківщині ще за життя, то з десяти таких випадків, дев’ять пояснюються причинами, що не стосуються увінчаного генія. Хіба тріумф Вольтера на сцені французького театру не був тріумфом філософії того сторіччя? У Франції слава приходить лише в тому разі, коли, кладучи вінок на голову переможця, кожен подумки увінчує самого себе. Отож Єва і пані Шардон мали усі підстави тривожитись. Бучне вшанування провінційного генія надто суперечило застояним звичаям Ангулема і вочевидь було влаштоване невідомим режисером з корисливою чи якоюсь іншою метою; у будь-якому випадку воно свідчило про лукавий підступ. Єва — втім, як і більшість жінок — жила почуттям, а не розумом, і тому їй важко було збагнути причину своєї недовіри. Засинаючи, вона міркувала: «Хто ж тут так любить брата, щоб розбуркати усе місто?.. «Стокротки» досі не видані... Хіба можна вітати з успіхом книжки, якої ніхто не читав?..»