І справді, весь цей гармидер підняв Пті-Кло. Того самого дня, коли марсакський кюре сказав йому про повернення Люсьєна, стряпчий уперше обідав у пані де Сенонш і мав офіційно просити руку її вихованки. Це був один з тих сімейних обідів, урочистість якого виражається більше в уборах, ніж у великому напливі гостей. Хоч усе було влаштовано по-сімейному, кожен знав, що йдеться про оглядини і намагався показати себе з найкращого боку. Франсуаза була виряджена, як на виставку. Пані де Сенонш виступала під знаменами свого найвишуканішого вбрання. Пан дю Отуа вдягнув чорний фрак. Пан де Сенонш, якого дружина повідомила в своєму листі, що графиня дю Шатле, приїхавши до Ангулема, має вперше з’явитись перед очі місцевого світського товариства в їхньому домі, на вечірці, де буде відрекомендовано гостям нареченого Франсуази, визнав за потрібне покинути пана де Пімантеля і прибути на знаменні оглядини. Куенте прийшов у своєму святковому коричневому сурдуті, схожому на сутану, а в його маніжці красувався, приваблюючи погляди, діамант ціною шість тисяч франків — помста багатого купця занепалій аристократії. Пті-Кло, вимитий з милом, чисто поголений, акуратно причесаний, не міг, одначе, позбутися властивої йому кислої міни. Мимохіть виникало бажання порівняти цього миршавенького, затягнутого в сюртук стряпчого із замороженою гадюкою; але в його сорочачих оченятах, пожвавлених надією, світилася така гордість, від усієї його постаті віяло таким холодом, і тримався він з такою поважністю, що й справді був схожий на сповненого честолюбних мрій новоспеченого королівського прокурора. Пані де Сенонш аж надто наполегливо просила своїх близьких друзів не обмовитися нікому й словом ні про першу зустріч її вихованки з нареченим, ні про сподіваний приїзд префектової дружини, отож вона могла не сумніватися, що її салон буде повен гостей. Бо ж досі пан префект із дружиною робили тільки офіційні візити, — тобто завезли декому свої візитні картки, — приберігаючи честь дружніх відвідин тільки для обраних осіб і як засіб впливу. Тому не дивно, що ангулемське дворянство знемагало від цікавості, й навіть деякі люди з табору Шандурів мали намір з’явитись у домі де Баржетонів, бо вперто не бажали називати цей особняк домом Сеноншів. Балачки про впливовість графині дю Шатле розбудили чимало шанолюбних сподівань; крім того, ходили чутки, ніби вона змінилась на краще, і кожен хотів переконатись у цьому на власні очі. Коли по дорозі до Сеноншів Куенте розповів Пті-Кло, що префектова дружина поставилася до Зефіріни надзвичайно прихильно, дозволивши відрекомендувати своїй особі нареченого любої Франсуази, в адвоката виник зухвалий задум здобути користь із дражливого становища, в якому опинилася Луїза де Негрпеліс унаслідок повернення Люсьєна до рідного міста.
Пан і пані де Сенонш так витратилися, купуючи дім Баржетонів, що, як справжні провінціали, й не думали вносити в нього бодай якісь зміни. Коли оголосили про приїзд Луїзи де Негрпеліс, і Зефіріна вийшла їй назустріч, перше, що вона сказала, було: «Моя люба Луїзо, гляньте... Тут ви у себе вдома!» — І показала на невеличку люстру з підвісками, на дерев’яну обшивку стін, на меблі, на все те, що колись так зачарувало Люсьєна.
— Про це, моя дорога, мені найменше хотілося б згадувати, — люб’язно відповіла префектова дружина, окинувши поглядом товариство, яке зібралося в Сеноншів.
Всі гості визнали, що Луїза де Негрпеліс змінилася до невпізнання. Паризький світ, у якому вона оберталася півтора року, добродійний вплив перших днів заміжжя, яке перемінило жінку не менше, ніж Париж перемінив провінціалку, гідність великосвітської дами, наділеної високою владою, усе це перетворило графиню дю Шатле на жінку, схожу на пані де Баржетон, як ото дівчина років двадцяти буває схожа на свою матір. Вона носила прегарний чепчик, оздоблений мереживом і прикрашений квітами, що були недбало приколоті шпилькою з великим діамантом. Зачіска на англійський штиб молодила її, пом’якшуючи риси обличчя. На ній була фулярова сукня з гарними торочками — творіння знаменитої Вікторини; корсаж, викроєний мисом, чудово вирізняв її стан. Прикриті блондовою косинкою плечі ледь просвічували крізь серпанок тканини, елегантно обвинутої навкруг занадто довгої шиї. Вона напрочуд мило забавлялася гарненькими дрібничками, обходитися з якими — справжня мука для провінціалок: флакончик із парфумами звисав на ланцюжку з браслета; в руці вона тримала віяло і згорнутий носовичок, що анітрохи їй не заважало. Вишуканий смак, відбитий у найменших подробицях вбрання, постава й манери, запозичені в маркізи д’Еспар, свідчили, що Луїза пройшла високу школу Сен-Жерменського передмістя і була там здібною ученицею. Що ж до старого чепуруна часів Імперії, то після весілля він якось одразу подався і став схожий на перестиглу диню, зелену ще звечора й пожовклу за одну ніч. Гості пов’язували розквіт Луїзиної краси з утраченою свіжістю Сікста й нашіптували одне одному на вухо сласні провінційні жарти, і тим охочіше, що всі жінки нетямились від цього нового злету колишньої ангулемської королеви; отож чіпкому вискочневі доводилось розплачуватися за дружину. За винятком пана й пані де Шандурів, небіжчика Баржетона, пана де Пімантеля та Растіньяків, у вітальні зібралося майже те саме численне товариство, що й того дня, коли Люсьєн, читав тут вірші; прийшов навіть єпископ зі своїми вікаріями. Пті-Кло, приголомшений блиском ангулемської аристократії, в чиєму колі він ще чотири місяці тому і не мріяв себе побачити, відчув, як ущухає його ненависть до вищих класів. Графиня дю Шатле здалась йому чарівною, і він сказав собі: «Ось та жінка, яка може зробити мене товаришем прокурора!» В самому розпалі вечірки, поговоривши з усіма дамами, — кожній вона приділяла ті самі кілька хвилин, проте змінювала тон бесіди, залежно від того, наскільки впливова була співрозмовниця і як свого часу вона поставилась до її втечі з Люсьєном, — Луїза пішла в будуар з його преосвященством. Тоді Зефіріна взяла Пті-Кло за руку — серце в адвоката забилося частіше — й завела його до того самого будуара, де почалися всі Люсьєнові нещастя і де їм судилося знайти своє завершення.