— То це все ти придумав, Пті-Кло? — вигукнув Люсьєн.
— Твоє повернення на батьківщину, — сказав адвокат, — розбудило наше самолюбство, зачепило в нас почуття честі, отож ми склались і готуємо для тебе розкішну учту. Будуть присутні наші вчителі й директор; а судячи з того, як розвиваються події, прийдуть і представники влади.
— І якого дня відбудеться банкет? — запитав Люсьєн.
— Наступної неділі.
— На жаль, не зможу, — сказав поет. — От якби днів через десять... Тоді я залюбки...
— Ну що ж! Твоє побажання для нас закон, — сказав Пті-Кло. — Отже, через десять днів.
Звертаючись до колишніх товаришів по колежу, Люсьєн розмовляв із чарівливою невимушеністю, а вони дивилися на нього майже із святобливим захватом. Мало не півгодини розбалакував поет, хизуючись дотепністю, бо ж він почувався на п’єдесталі й прагнув виправдати високу думку земляків про себе. Заклавши руки в кишені жилета, він промовляв як людина, що дивиться на події з височини, куди його піднесли співгромадяни. Він був скромний, приязний — такий собі геній у піжамі. То були нарікання атлета, виснаженого паризькими змаганнями, а передусім — розчарованого. Він палко вихваляв товаришів за відданість рідній провінції і таке інше, і таке інше. Він усіх зачарував. Потім, відвівши Пті-Кло вбік, він зажадав від нього правдивої розповіді про становище Давіда й покартав адвоката за те, що той допустив до ухвалення вироку про арешт. Люсьєн надумав перехитрувати Пті-Кло. А той усіляко намагався навіяти своєму колишньому товаришеві думку, що він, Пті-Кло, всього-на-всього нікчемний провінційний стряпчий, хлопець простакуватий і недалекий. Устрій сучасного суспільства, набагато складнішого за своєю організацією, ніж суспільство стародавнє, призвів до розподілу здібностей. Колись видатні люди мусили бути всебічно обізнаними, і тому траплялися вони рідко, сяючи, мов смолоскипи, серед народів стародавнього світу. Згодом здібності спеціалізувались, але загальні якості людського розуму виявлялись у будь-яких вчинках. Так, «великий хитрун», як прозвали Людовіка XI, умів послугуватися своїм лукавством за всіх обставин. Але нині навіть загальні якості думки стали відрізнятися. От, скажімо: скільки професій — стільки й різновидів хитрості. Перший-ліпший провінційний стряпчий, перший-ліпший селянин обхитрує в житейських справах найдосвідченішого дипломата. Найпролазливіший газетяр може виявитися цілковитим простаком у торгових справах, отож і Люсьєн повинен був стати і став іграшкою в руках Пті-Кло. Лукавий адвокат, звичайно, сам написав статтю, в якій Ангулем, сперечаючись за цю честь зі своїм передмістям Умо, зобов’язувався вшанувати геній Люсьєна. Поетові співгромадяни, які прийшли на майдан Мюр’є, були майстровими з друкарні та паперової фабрики Куенте; їх супроводжували конторські службовці Пті-Кло, Кашана та кілька товаришів по колежу. Знову ставши шкільним приятелем поета, стряпчий слушно розраховував, що рано чи пізно його товариш мимохіть викаже таємницю Давідової схованки. А якщо Давіда схоплять з Люсьєнової впни, поет буде змушений покинути Ангулем.
Тим-то, щоб остаточно підкорити Люсьєна своєму впливу, стряпчий тримався з ним, як нижчий з вищим.
— Хіба ж не намагався я зробити все, що в моїх силах? — сказав Пті-Кло Люсьєнові. — Адже йшлося про сестру мого односума; але становище в суді склалося безвихідне — більш я вже нічого вдіяти не міг. Зрештою, Давід просив мене забезпечити йому спокій на три місяці; ця розмова відбулася першого червня, а справжня загроза виникла аж у вересні, та й то я зумів урятувати майно від позикодавців. Бо в окружному суді я справу виграю; я доб’юся визнання привілеєвого права дружини, яке в цьому випадку не прикриває ніякого обману... Щодо тебе, то ти повернувся, переживши чимало горя, але, хай там як, а людина ти геніальна... — Люсьєн підняв долоню, наче йому занадто вже близько до носа піднесли кадило з фіміамом. — Так, так, мій друже, — провадив Пті-Кло, — я прочитав «Лучника Карла Дев’ятого» і скажу, що це навіть більше ніж роман, це справжня книжка! А таку передмову могли написати тільки двоє людей: Шатобріан або ти!
Люсьєн прийняв хвалу, не сказавши, що передмову написав д’Артез. Із ста французьких письменників дев’яносто дев’ять повелися б так само, як він.