твій Етьєн Лусто»
«Бідолахи! Вони грали, ставлячи на моє щастя!» — подумав глибоко схвильований Люсьєн.
Іноді навіть зі смердючої трясовини, з тих місць, де ми тільки мучилися, підіймаються випари, які п’янять нас, мов райські пахощі. Коли життя сіре й безвиразне, спогади про пережиті страждання дають невимовну втіху.
Єва була вражена, коли брат з’явився перед нею в новій одежі; вона не впізнала його.
— Тепер я нарешті можу прогулятися по Больє! — вигукнув поет. — Ніхто вже не скаже про мене: «Він повернувся в лахмітті!» Ось візьми годинника, дарую його тобі — він справді мій. До того ж він на мене схожий — він зіпсований.
— Яка ти ще дитина!.. — сказала Єва. — Неможливо на тебе сердитись.
— Невже ти думаєш, моя люба дівчинко, що я роздобув усю цю бутафорію заради дурного бажання похизуватись перед ангулемцями, чия думка потрібна мені не більше, аніж оце! — сказав він, змахнувши в повітрі ціпком з карбованою золотою головкою. — Я хочу залагодити сподіяне мною зло, і ось я при зброї.
Успіх поета в ролі чепуруна був його єдиним справжнім успіхом — і успіхом величезним. Якщо заздрість розв’язує язики, то захват їх сковує. Жінки були в нестямі від Люсьєна, чоловіки лихословили на його адресу, і він міг би вигукнути разом з автором відомої пісеньки: «Який я тобі вдячний, о мій фрак!» Він заніс дві візитні картки до префектури і відвідав Пті-Кло, якого, проте, не застав удома. Назавтра, в день банкету, в усіх паризьких газетах, на шпальтах провінційної хроніки, з’явились такі рядки:
«Ангулем. Повернення на батьківщину молодого поета, що з таким блиском заявив про себе в красному письменстві, автора «Лучника Карла IX», єдиного французького історичного роману, в якому автор не наслідує Вальтера Скотта і передмова до якого стала справжньою літературною подією, ознаменувалося бурхливими виявами захоплення й шани. То була зустріч настільки ж радісна для самого міста, як і для пана Люсьєна де Рюбампре. Місто поквапилося влаштувати на честь свого поета патріотичний банкет. Новий префект, який тільки-но обійняв посаду, приєднався до громадської думки, щиро привітавши автора «Стокроток», чий талант від самого початку здобув палке визнання графині дю Шатле».
У Франції досить тільки дати почуттям поштовх, і вже піхто не здатен зупинитися. Начальник місцевого гарнізону прислав свій оркестр. Влаштувати обід доручили хазяїнові готелю «Дзвін», знаменитому рестораторові з Умо, чия начинена трюфелями індичина відома навіть у Китаї, де її розсилають замовникам у гарному порцеляновому посуді. Він прикрасив свою велику залу сукнами, на тлі яких лаврові вінки упереміш із букетами квітів створювали чудове враження. На п’яту годину тут зібралися сорок гостей, усі у вечірніх фраках. Натовп жителів міста числом десь понад сотню, приваблених насамперед оркестром, представляв захоплених співгромадян.
— Та тут весь Ангулемі — вигукнув Пті-Кло, підходячи до вікна.
— Нічогісінько не розумію! — казав Постель, звертаючись до дружини, яка захотіла прийти послухати музику. — Ти тільки глянь! Префект, начальник податкового управління, начальник гарнізону, директор порохового заводу, наш депутат, мер, директор колежу, директор Рюельської ливарні, голова суду, прокурор, пан Міло — та тут усі представники влади!..