Коли сідали за стіл, військовий оркестр викопав варіації на мотив пісні «Слава, слава королю, слава Франції!», яка так і не стала популярною. Була п’ята година вечора. О восьмій подали десерт (фрукти й солодощі шістдесяти п’яти різновидів), примітний цукровим Олімпом, який увінчувала шоколадна Франція. Поява цього кулінарного дива стала сигналом для проголошення тостів.
— Панове! — сказав префект, підводячись. — За короля! За законну династію! Бурбони принесли нам мир, завдяки якому й виникло покоління мислителів та поетів, що утримують у руках Франції скіпетр красного письменства...
— Хай живе король! — дружно вигукнули гості, у своїй більшості прихильники уряду.
Підвівся старий директор колежу.
— За юного поета! — проголосив він. — За героя нинішнього дня, за того, хто обдарований талантом Петрарки у жанрі, що його Буало вважав найскладнішим, і водночас високим хистом прозаїка!
— Браво! Браво!
Підвівся полковник — начальник гарнізону.
— За рояліста, панове! Бо герой нашого торжества мав сміливість захищати добрі давні принципи!
— Браво! — вигукнув префект, зааплодувавши і тим подавши знак до оплесків.
Підвівся Пті-Кло.
— Ми, Люсьєнові товариші, хочемо підняти тост за славу ангулемського колежу, за нашого глибокошановного, нашого дорогого директора, якому ми завдячуємо всі свої успіхи!
Старий директор, який не сподівався такої шани, утер сльозу. Підвівся Люсьєн. Запала глибока тиша. Поет зблід. У цю мить директор колежу, що сидів ліворуч від нього, поклав йому на голову лавровий вінок. Загриміли оплески. У Люсьєна набігли на очі сльози, його голос зривався від хвилювання.
— Він п’яний, — сказав, нахилившись до Пті-Кло, майбутній прокурор Невера.
— П’яний, але не від вина, — відповів адвокат.
— Дорогі мої земляки, любі друзі, — заговорив нарешті Люсьєн, — я хотів би закликати у свідки цієї події всю Францію. Ось як у нашій країні вшановують людей, ось як надихають їх на великі діяння й великі задуми. Але, знаючи, як я мало досі зробив, я збентежений сьогоднішніми почестями і тішу себе надією, що бодай у майбутньому зможу виправдати вашу віру в мене. У спогадах про ці врочисті хвилини я знаходитиму снагу для нових звершень. Дозвольте ж мені віддати належне тій, хто була моєю першою музою та заступницею, і принагідно виголосити тост за рідне місто! Отож слава прекрасній графині дю Шатле і хай живе шляхетне місто Ангулем!
— Непогано викрутився, — сказав королівський прокурор, схвально киваючи головою. — Адже ми заздалегідь обміркували свої тости, а він імпровізував.
О десятій вечора учасники банкету почали розходитись.
Почувши незвичайну музику, Давід Сешар запитав у Базіни:
— Що там відбувається в Умо?
— Дають банкет на честь вашого шуряка Люсьєна...
— Я певен, він жалкує, що не бачить мене там, — сказав Давід.
Опівночі Пті-Кло провів Люсьєна до майдану Мюр’є. Тут поет сказав стряпчому:
— Чоловіче, ми з тобою друзі до могили.
— Завтра в пані Сенонш я підписую шлюбний контракт із Франсуазою де Ляе, її вихованкою, — сказав адвокат. — Зроби мені приємність, приходь. Пані де Сенонш просила, щоб я привів тебе. Там ти побачиш і префекторшу. Звісно, їй розкажуть про твій тост, і, гадаю, вона буде щиро втішена.
— Я мав на те свої міркування, — сказав Люсьєн.
— О! Ти врятуєш Давіда!
— Я в цьому впевнений, — відповів поет.
У цю саму мить, мов чарами, перед ними з’явився Давід. Одначе, що ж сталося? Річ у тім, що Давід опинився в досить-таки скрутному становищі. Дружина рішуче забороняла йому не тільки бачитися з Люсьєном, а й відкривати шалапутному поетові таємницю своєї схованки; тим часом Люсьєн писав братові сповнені почуття найщирішої дружби листи й обіцяв уже найближчими днями залагодити сподіяне зло. От і сьогодні панна Клерже, пояснивши Давідові причину торжества, відлуння якого дійшло до його слуху, водночас передала своєму постояльцеві два листи.
«Мій друже, поводься так, немовби Люсьєна тут не було. Ні про що не турбуйся, любий, і твердо затям: ми в безпеці тільки доти, доки наші вороги не знають, де ти переховуєшся. Таке моє лихо, що я більше довіряю Кольбові, Маріон і Базіні, аніж братові. На жаль, мій бідолашний Люсьєн уже не той щирий і ніжний поет, яким ми знали його. Саме через те, що він хоче втрутитись у твої справи і самовпевнено береться заплатити наші борги (з марнославства, Давіде!), саме через те я його й боюся. Він отримав із Парижа франтівську одіж і п’ять золотих у красивому гаманці. Гроші він дав мені, й тепер ми на них живемо. Нарешті у нас стало на одного ворога менше: твій батько повернувся до Марсака. Ми спекалися його завдяки Пті-Кло, який розгадав підступні наміри татуся Сешара і негайно поклав їм край, заявивши, що надалі ти без його дозволу нічого розпочинати не будеш і що він, Пті-Кло, не дозволить тобі відступити право на свій винахід, доки ти не отримаєш як аванс винагороду в тридцять тисяч франків: п’ятнадцять тисяч для сплати всіх боргів, а на додачу ще п’ятнадцять, незалежно від того, що тебе чекає — успіх чи невдача. Пті-Кло незбагненний для мене. Обіймаю тебе, як тільки любляча дружина може обняти свого нещасливого чоловіка. Наш малий Люсьєн почуває себе добре. Це справжнє диво — бачити, як росте й розпускається серед наших домашніх бур ця квіточка! Мати, як завжди, молить за тебе бога й обіймає тебе майже так само ніжно, як і я,