— Ласкава пані, — сказав він, звертаючись до господині дому, — я вже мав приємність привітати свого друга Пті-Кло. Він належить до тих людей, з яких виходять міністри; і ось тепер йому всміхнулося щастя породичатися з вами, хай які там слабкі узи, що поєднують хрещену матір із хрещеницею (це було сказано досить-таки насмішкуватим тоном, і його чудово зрозуміли всі дами, які дослухалися до розмови, не подаючи, проте, знаку). Щодо мене, то я благословляю випадок, який дає мені нагоду висловити вам свої поздоровлення.
Все це було сказано невимушено і тоном вельможі, який зволив ушанувати своїм візитом людей нижчого стану. Слухаючи плутану відповідь Зефіріни, Люсьєн обводив поглядом вітальню, готуючись до дальших дій. Вельми граційно і надаючи своїй усмішці різних відтінків, уклонився він Франсісові дю Отуа та префектові, й ті відповіли йому поклоном. Після цього він нарешті підійшов до пані дю Шатле, вдавши, ніби тільки зараз її помітив. Їхня зустріч до такої міри була головною подією вечора, що всі зовсім забули про шлюбний контракт, на якому, до речі, найвизначніші гості мали поставити свій підпис — але ж для цього їм треба було покинути вітальню й піти до суміжної кімнати в супроводі або нотаря, або Франсуази! Люсьєн ступив кілька кроків до Луїзи де Негрпеліс і з чисто паризькою вишуканістю, яка перетворилася для неї на далекий спогад, відколи вона приїхала до Ангулема, досить голосно сказав:
— Це вам, ласкава пані, завдячую я втіху отримати запрошення на обід у префектурі?..
— Ви завдячуєте це, добродію, тільки своїй славі, — сухо відповіла Луїза, прикро вражена іронією, що ховалася в змісті фрази, яку Люсьєн сказав із таким розрахунком, щоб поранити гордість своєї колишньої покровительки.
— О графине! — сказав Люсьєн з лукавою і ледь визивною усмішкою. — Навряд чи я зважуся нав’язувати вам товариство людини, яка потрапила до вас у неласку. — Не чекаючи відповіді, він обернувся і, побачивши єпископа, вклонився йому з шанобливою гідністю. — Ваша превелебносте, ви майже пророк, — сказав Люсьєн голосом, сповненим чарівливої лагідності, — і я докладу всіх зусиль, щоб ви виявилися пророком справжнім. Я щасливий, що прийшов сюди сьогодні, адже це дало мені пагоду зустріти вас і висловити вам свою глибоку пошану.
Люсьєн почав з єпископом розмову, яка тривала десять хвилин. Усі жінки дивились на поета, мов на якесь диво, його несподівана зухвалість відібрала в графині дю Шатле дар мови. Вона бачила, що Люсьєном захоплені всі жінки; вона чула перешіптування й розуміла, що з уст в уста переказують дошкульні слова, якими вони щойно обмінялись і які Люсьєн явно зневажливим тоном кинув їй просто в обличчя. Серце її стислося від почуття ображеного гонору.
«Якщо він не прийде на обід у префектуру, це буде скандал! — подумала вона. — Звідки в нього стільки гордості? Може, в нього закохалася мадмуазель де Туш?.. Він такий вродливий! Казали, ніби вона примчала до нього другого дня по смерті актриси!.. Може, він повернувся сюди тільки, щоб урятувати свого зятя? Може, якась дорожня пригода змусила його добиратися до Манля на зап’ятках нашої карети? Того ранку Люсьєн так дивно подивився на Сікста й на мене».
То був вихор думок, і, на своє лихо, Луїза віддавалася їм, водночас дивлячись на Люсьєна, який розмовляв з єпископом так, ніби був королем салону; він нікому перший не кланявся і чекав, поки до нього підійдуть; його неуважний погляд ковзав по вітальні, він умів надати своєму обличчю будь-якого виразу з невимушеністю, гідною його навчителя де Марсе. Він не урвав бесіди з прелатом навіть для того, щоб привітатися з де Сеноншем, який підійшов і зупинився неподалік.