— Найкраща камера, — сказав він, помітивши, що вигляд того приміщення прикро вразив Давіда.
Стіни камери були кам’яні й досить вологі. На прорізаних під стелею вікнах виднілися залізні грати. Від кам’яних плит підлоги віяло крижаним холодом. Чутно було розмірені кроки вартового, що ходив туди-сюди коридором. Кроки відлунювали під кам’яним склепінням, вони скидалися на одноманітний гуркіт морського прибою, знов і знов нагадуючи тобі: «Тебе стережуть! Ти в неволі!» Всі ці подробиці, все це поєднання гнітючих обставин надзвичайно впливають на свідомість чесної людини. Давід побачив огидний тапчан; але люди, котрі попадають до в’язниці, спочатку настільки збуджені, що хіба тільки на другу ніч помічають, яке тверде в них ложе. Тюремник повівся люб’язно — він запропонував своєму в’язневі погуляти аж до смеркання у внутрішньому дворі. Отож справжні муки Давіда почалися тільки тоді, коли споночіло й хоч-не-хоч довелося лягати спати. Видавати в’язням свічки суворо заборонялося; потрібен був дозвіл прокурора, щоб для арештованого за борги зробити виняток із правила, явно запровадженого тільки для людей, які відбували покарання за вироком суду. Тюремник дозволив Давідові посидіти біля свого вогнища, але на ніч він усе-таки мусив замкнути його в камері. Бідолашний Євин чоловік спізнав тоді всі жахи в’язниці та брутальність її звичаїв, що здалися йому огидними. Але завдяки рисі характеру, притаманній усім мислителям, він замкнувся в своїй самотності, він віддався мріям, яким поетичні душі здатні віддаватися за всіх обставин життя. Кінець кінцем нещасливець став думати про свої справи. В’язниця надзвичайно сприяє бажанню поговорити з власним сумлінням. І Давід запитав себе, чи викопав він свій обов’язок щодо своєї сім’ї? В якому розпачі, мабуть, його дружина! Правду казала йому Маріон, треба було спочатку заробити грошей, щоб дати родині засоби для прожиття, а вже потім собі на втіху винаходити хай там що!
«Як після такої ганьби залишатися в Ангулемі? — думав Давід. — Хай навіть я скоро вийду на волю — а що з нами буде далі? Як ми житимемо?» Його опанували сумніви, чи правильно він ставив досліди. То були муки, зрозуміти які може тільки винахідник. Терзаючись непевністю, Давід зрештою ясно усвідомив своє становище і сказав собі те саме, що Куенте говорили татусеві Сешару і що Пті-Кло сказав Єві: «Припустімо, з дослідами все буде гаразд, але як я запроваджу винахід у виробництво? Доведеться брати патент, а на це потрібні гроші!.. Тільки на фабриці зможу я провести досліди в умовах промислового виробництва, а це означав розкрити таємницю винаходу! О дарма я не послухався тоді Пті-Кло!» (У найпохмуріших в’язницях народжуються найясніші думки). «Ну, нехай, — сказав собі Давід, засинаючи на жалюгідній подобі похідного ліжка, застеленого шматиною грубої повсті. — Завтра вранці я, звичайно, побачуся з Пті-Кло».
Отже, Давід був цілком готовий вислухати пропозиції з ворожого табору, що їх принесла йому дружина. Обнявши чоловіка, Єва сіла на краєчок ліжка, бо в камері був лише один дерев’яний стілець, на який бридко було й дивитись. І тут її погляд упав на огидне цебро в кутку камери, на стіни, змережані повчальними висловами та іменами Давідових попередників. І тоді з почервонілих від плачу Євиних очей знову закапали сльози. Побачивши чоловіка у камері, призначеній для злочинців, вона не могла стримати їх, хоча, здавалось, уже всі виплакала.