Саме тоді цього мовчуна ладили на депутата. Люсьєн зовсім недавно почав бувати в їхньому домі і не встиг відхилити заслони, що скривала цей незбагненний характер. Утопаючи в своєму фотелі, пан де Баржетон, здавалося, все бачив, все розумів, приховував мовчанкою неабияку гідність і скидався на особу, вельми поважну. Люди, обдаровані уявою, схильні все звеличувати і наділяти душею будь-який предмет, отож Люсьєн, замість того щоб сприйняти цього аристократа за гранітну тумбу, уявив його собі загадковим сфінксом і надумав підлестити йому.
— Я прийшов перший, — сказав він, уклонившись із трохи більшою шанобливістю, аніж заслуговував цей телепень.
— Цілком природно, — відповів пан де Баржетон.
Люсьєн прийняв ці слова за ущипливий натяк ревнивого чоловіка, почервонів і оглянув себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися.
— Ви живете в Умо, — озвався пан де Баржетон. — Хто живе далеко, той завжди приходить раніше за тих, хто живе близько.
— А чому так? — спитав Люсьєн, надаючи своєму обличчю приємного виразу.
— Не знаю, — відповів пан де Баржетон, впадаючи у своє завсідне заціпеніння.
— Ви просто не зволили подумати, — відповів Люсьєн. — Людина, здатна зробити спостереження, здатна виявити й причину.
— Ох! — зітхнув пан де Баржетон. — Конечні причини! Хе-хе!
Люсьєн сушив собі голову, як би оживити розмову, що на тому й обірвалася.
— Пані де Баржетон, певно, одягається? — мовив він, здригнувшись од безглуздості свого запитання.
— Авжеж, одягається, — простосердо відповів хазяїн дому.
Люсьєн, не знаючи, що б його сказати, звів очі, глянув на два помальовані сірою фарбою сволоки, на стелю між ними і вжахнувся, побачивши, що з невеличкої люстри, оздобленої кришталевими підвісками, знято тюль і в неї вставлено свічки. Чохли з меблів було постягувано, і їхня червона оббивка красувалася полинялими квітами. Ці приготування віщували, що зібрання має бути якесь незвичайне. Поет засумнівався в пристойності свого костюма, бо був у чоботях. Украй зніяковілий, він підійшов до японської вази, що прикрашала консоль із гірляндами часів Людовіка XV, і став її роздивлятися; але, боячись, що такою непоштивістю розгнівить чоловіка своєї коханої, він вирішив пошукати, чи нема в цього добряги якогось конька, щоб його можна було осідлати.
— Ви, мабуть, рідко виїжджаєте з міста? — запитав він, підходячи до пана де Баржетона.
— Рідко.
Знову запала мовчанка. Пан де Баржетон з котячою підозріливістю слідкував за найменшим рухом Люсьєна, що потривожив його спокій. Вони боялися один одного.
«Невже мої часті відвідини збудили в нього підозру? — подумав Люсьєн. — Він явно мене не терпить».
На щастя Люсьєна, зовсім збентеженого пильним поглядом пана де Баржетона, старий слуга у лівреї доповів про дю Шатле. Барон увійшов дуже невимушено, привітався зі своїм приятелем Баржетоном і злегка кивнув головою Люсьєнові — так веліла тогочасна мода, але поет пояснив таке вітання зухвальством податкового чиновника. Сікст дю Шатле був у сліпучо-білих панталонах із штрипками, що зберігали складку. На ньому були гарні черевики й фільдекосові панчохи. На білому жилеті тріпотіла чорна стрічка лорнета. Крій чорного фрака свідчив, що пошито його в Парижі. Це був вродливий чепурун, який ще не зовсім утратив колишню вишуканість; щоправда, вік уже наділив його кругленьким черевцем, з яким було досить важко зберігати елегантність. Він фарбував чуба та бакенбарди, посивілі у прикрощах подорожування, що надавало його рисам шорсткості. Колір обличчя, колись дуже ніжний, тепер набув мідного відтінку, як у людей, котрі вертаються з Індії; однак його манери, трохи кумедні своєю колишньою претензійністю, виказували в ньому люб’язного секретаря для особливих доручень при її імператорській високості. Він узяв лорнета і пильно оглянув Люсьєнові панталони, чоботи, жилет і синій фрак, пошитий в Ангулемі, коротше, обдивився свого суперника з голови до п’ят. Тоді недбало опустив лорнет у жилетну кишеньку, ніби кажучи: «Я вдоволений». Пригнічений елегантністю чиновника, Люсьєн подумав, що для нього настане година помсти, коли гості побачать його натхнене поезією обличчя; а проте він терпів муки, які ще більше посилювали душевну тривогу, що походила із гаданої неприязні папа до Баржетона. Барон, здавалося, прагнув придушити Люсьєна величчю своєї розкоші, щоб тим самим підкреслити принизливість поетового убозтва. Пан де Баржетон, який сподівався, що йому вже не треба буде розважати гостей розмовою, вочевидь стурбувався мовчанкою, яка запала між обома суперниками, тим часом як вони вивчали один одного; зрештою, хазяїн дому мав у запасі одне запитання, яке він приберігав, як приберігають грушу, щоб у разі потреби погамувати спрагу, і він визнав за слушне скористатися ним.