Амелі, Фіфіна, Адрієн і Франсіс з’явились у дверях будуара слідом за панею де Растіньяк, яка шукала дочку, зібравшися від’їжджати.
— Наїс, — почали водночас обидві дами, раді, що трапився привід порушити розмову в будуарі, — будьте ласкаві, заграйте нам що-небудь!
— Любі мої, — сказала пані де Баржетон, — пан де Рюбампре прочитає нам «Святого Іоанна на Патмосі», чудову біблійну поему.
— Біблійну? — здивовано повторила Фіфіна.
Амелі й Фіфіна вернулись у вітальню, принісши туди це слово як поживу для глузувань. Люсьєн відмагався від читання, посилаючись на слабку пам’ять. Появившися знов у вітальні, він уже ні в кого не збудив найменшої цікавості. Кожен був зайнятий розмовою або грою в карти. Ореол поетичної слави згас: поміщики не бачили в ньому жодної користі; люди з великими претензіями побоювалися Люсьєна, вбачаючи в ньому силу, ворожу їхньому неуцтву; жінки, заздрячи пані де Баржетон, — Беатріче цього новітнього Данте, як висловився вікарій, — кидали на нього погляди, сповнені холодного презирства.
«Он який він — вищий світ!» — думав Люсьєн, спускаючись в Умо схилами Больє, бо в житті бувають хвилини, коли навмисне обираєш найдовшу дорогу, щоб ходою підтримати плин думок, що товпляться в голові, і поринути в їхній потік. Шаленство невизнаного честолюбця не тільки не зменшило Люсьєнової рішучості, а навіть додало йому снаги. Як і всі люди, принаджені інстинктом у вищі сфери раніше, ніж вони здобудуть можливість там утриматися, він заприсягнув пожертвувати всім, аби тільки укріпитися в світському товаристві. Йдучи дорогою, він висмикував одну по одній отруйні стріли, що ви’ялися в нього, і голосно розмовляв сам із собою, картав недоумків, з якими оце зіткнувся; він знаходив дошкульні відповіді на безглузді питання, котрі йому ставили, і ця запізніла мудрість вкидала його в розпуку. Коли він вийшов на Бордоську дорогу, яка звивається біля підніжжя гори понад Шарантою, йому привиділось у місячному сяйві, ніби коло річки, на колоді, недалеко від фабрики, сидять Єва й Давід, і він спустився стежкою до них.
Тим часом як Люсьєн поспішав на муки до пані де Баржетон, його сестра наділа перкалеву рожеву сукню в дрібну смужку, солом’яний капелюшок і шовкову косинку; в цьому простенькому вбранні вона здавалася пишно зодягненою, як то буває з людьми, чия природжена шляхетність надає краси будь-якій дрібничці в їхній одежі. Отож Давід завжди страшенно ніяковів перед нею, коли вона скидала з себе робочу блузу. Хоч друкар і вирішив поговорити про свої почуття, він усе ж таки не знав, що сказати, коли йшов об руку з прекрасною Євою через Умо. Коханню любий цей шанобливий страх, подібний до того, який відчуває побожна людина перед величчю господа. Закохані мовчки йшли до мосту Сент-Анн, простуючи на лівий берег Шаранти. Єві видалась обтяжливою ця мовчанка, і вона спинилася на середині мосту, щоб помилуватись на воду; звідси, аж до того місця, де споруджували пороховий завод, річка розливалася широкою гладінню, по якій призахідне сонце саме простелило блискучу веселу доріжку.
— Чудовий вечір, — сказала Єва, шукаючи теми для розмови. — Повітря свіже й воднораз тепле, квіти пахнуть, небо прекрасне.
— Все промовляє до серця, — відповів Давід, намагаючись від порівнянь перейти до своєї любові. — Для закоханих безмірна втіха знаходити в дикій красі краєвиду, в прозорості повітря, в пахощах землі ту поезію, що прихована в їхніх душах. Природа наче промовляє за них.
— І розв’язує їм язика, — сказала Єва, сміючись. — Ви мовчали всю дорогу, поки ми йшли через Умо. Мені було навіть якось незручно.
— То мене так вразила була ваша врода, — простодушно відповів Давід.
— Виходить, тепер я вже не така гарна? — спитала вона.
— О ні! Але для мене таке щастя гуляти з вами, що...
Він зупинився геть розгублений і задивився на пагорби, по яких спускається дорога до Сента.
— Якщо вам приємна ця прогулянка, я дуже рада і вважаю за свій обов’язок подарувати вам цей вечір на заміну того, яким ви пожертвували. Відмовившись піти до пані де Баржетон, ви вчинили так само великодушно, як і Люсьєн, що ризикував розгнівати її своїм проханням.
— Не великодушно, а розважливо, — відповів Давід. — Ми тут самі під небом і нема інших свідків, окрім очерету і прибережних кущів, тож дозвольте мені, дорога Єво, поділитися з вами своєю тривогою щодо теперішньої поведінки Люсьєна. Після того, що я йому сьогодні сказав, ви, сподіваюся, побачите в моїх побоюваннях лише вияв щирої дружби. Ви й ваша мати зробили все, щоб поставити Люсьєна вище його становища; але, розбудивши в ньому марнолюбство, чи не прирекли ви його необачно на великі страждання? Звідки він діставатиме кошти, щоб утриматися в товаристві, куди його так вабить? Я знаю Люсьєна! Він належить до тих натур, які полюбляють збирати врожай, не докладаючи зусиль, щоб його зростити. Світські обов’язки поглинуть увесь його час, а час — єдиний набуток тих, у кого тільки й капіталу, що власний розум. Він любить похизуватися, вищий світ розпалить в ньому це бажання, а де він візьме засоби, щоб їх задовольнити? Він почне марнувати гроші, але не зароблятиме їх; нарешті, ви привчили його вважати себе за велику людину — та перше, ніж визнати чиюсь вищість, світ вимагає блискучих успіхів. А літературного успіху домагаються усамітненням і наполегливою працею. Що дасть пані де Баржетон вашому братові навзамін за ті дні, проведені біля її ніг? Люсьєн надто гордий, щоб прийняти від неї допомогу, і ми знаємо, що він надто вбогий, щоб бувати в її товаристві, адже воно спустошить і його гаманець, і душу. Рано чи пізно ця жінка покине вашого любого брата, але спершу вона прищепить йому смак до розкошів і розбудить у ньому зневагу до праці та до нашого скромного життя, розбудить любов до насолод, схильність до байдикування — цієї розпусти поетичних душ. Я тремчу на саму лише думку, що вельможна дама бавиться Люсьєном, як цяцькою: або вона його щиро любить і тоді змусить про все забути, або ж не любить, і тоді це виллється у велике горе — адже він кохає її до нестями.