— Аптекар.
— Я була певна, люба моя, що паризьке товариство не посміє глузувати з жінки, котру я признала за свою родичку. І ось тепер ті вітрогони щасливі, що застали мене в товаристві аптекаревого сина. Послухайте, нам краще негайно піти звідси.
Маркіза д’Еспар прибрала невдоволеного вигляду, і Люсьєн не міг зрозуміти, в чім причина тієї переміни. Він подумав, що, мабуть, жилет у нього поганого смаку, — і це було справді так. Він зрозумів із прихованим жалем, що одягатися слід у доброго кравця, і вирішив узавтра ж піти до найвідомішого, щоб на той понеділок позмагатися із франтами, з якими зустрінеться в маркізи. Хоч він і поринув у роздуми, його погляд, захоплений третьою дією, не відривався від сцени. Милуючись, рідкісним видовищем, він водночас мріяв про маркізу д’Еспар. Люсьєна доводив до відчаю цей раптовий холод, що так суперечив його душевному палу, який кинув його в нове кохання всупереч величезним перешкодам, — він передбачав їх, але твердо поклав собі подолати їх. Люсьєн отямився від глибокої задуми, щоб глянути на свій ідеал, але, повернувши голову, побачив, що він у ложі сам-один; поет почув легкий шум: двері зачинилися, маркіза д’Еспар пішла і забрала з собою кузину. Люсьєн подивувався з тієї раптової втечі, але довго він не міркував про це, бо не знаходив ніякого пояснення.
Коли обидві жінки сіли в карету, і карета покотилася вулицею Рішельє до передмістя Сент-Оноре, маркіза, ледь тамуючи гнів, сказала:
— Дорога моя, ви що собі думаєте? Зачекайте, поки аптекарів син прославиться, тоді й опікуйтесь ним. Герцогиня де Шольє досі приховує свої близькі взаємини з Каналісом, а він же знаменитий і дворянського роду. Сподіваюся, цей хлопець вам не син і не коханець, правда ж? — спитала горда жінка, кинувши на кузину пильний, проникливий погляд.
«Яке щастя, — подумала пані де Баржетон, — що я тримала цього шалапута на відстані й нічого йому не дозволяла!»
— От і гаразд, — вела далі маркіза, сприйнявши промовистий погляд кузини за відповідь. — Покиньте його, прошу вас! Присвоїти собі дворянське прізвище! Яке зухвальство! Суспільство карає таких самозванців. Припускаю, що це прізвище його матері, хай і так. Але ж зрозумійте, люба моя, що тільки королю належить право своїм особистим указом надати прізвище де Рюбампре синові жінки із цього роду. Якщо вона взяла шлюб із нерівнею, то такий указ — велика ласка, і, щоб домогтися її, потрібні неабиякі кошти, великі заслуги і дуже високе заступництво. Одяг того вифранченого крамарчука свідчить, що він хлопець убогий і простого роду. З лиця він, щоправда, гарненький, проте мені здався досить недалеким: не вміє ні пристойно поводитись, ні говорити, — одне слово, не вихований. Чому раптом ви піклуєтесь про нього?
Пані де Баржетон відцуралася Люсьєна, як і Люсьєн відцурався її, і тепер страшенно потерпала, щоб маркіза не вивідала всієї правди про її подорож.
— Я в розпачі, дорога кузино, що так ославила вас.
— Мене ославити неможливо, — всміхнулася пані д’Еспар. — Я думаю про вас.
— Але ж ви запросили його на обід у понеділок!
— Я занедужаю, — жваво відповіла маркіза. — Ви його повідомте, а я накажу не впускати цього добродія ні під тим, ні під іншим прізвищем.
Під час антракту Люсьєнові захотілося прогулятись у фойє — він помітив, що всі йдуть туди. Але жоден із тих, хто заходив у ложу до маркізи д’Еспар, не вклонився йому й не звернув на нього уваги; це дуже здивувало провінційного поета. Крім того, Шатле, що тайкома стежив за ним, зразу зникав, коли той простував у його бік. Придивляючись до чоловіків, що прогулювались у фойє, Люсьєн переконався, що одяг його має досить кумедний вигляд; він вернувся в свою ложу, сів у кутку і тихо просидів там до кінця вистави, захоплений то пишнотою п’ятої дії балету, що так уславилася своїм Аїдом, то видовищем зали, яку він повільно обводив поглядом ложу за ложею, то поринаючи в роздуми, спричинені близькістю вищого паризького товариства. «Осьде моє царство! — думав він. — Ось той світ, який я повинен покорити»! Він пішки вернувся додому, обмірковуючи все, що казали чепуруни, які заходили в ложу віддати уклін маркізі д’Еспар; їхні жести, постава, манера входити й виходити — усе пригадувалося йому напрочуд виразно. На другий день, близько полудня, він насамперед пішов до Штауба — найзнаменитішого кравця того часу. Благанням та обіцянками заплатити готівкою він домігся від кравця згоди пошити костюм до злоповісного понеділка. Зрештою, Штауб пообіцяв пошити на той вирішальний день чудовий сюртук, жилет і панталони. У білизняній крамниці Люсьєн замовив сорочки, носові хусточки, одне слово, цілий посаг, а швець зняв мірку з його ноги на черевики й на чоботи. Поет купив прегарний ціпок у Вердьє, рукавички й запонки в пані Ірланд, — тобто він постарався піднятися на рівень справжнього франта. Вдовольнивши свої примхи, Люсьєн пішов на Нову Люксембурзьку вулицю, проте Луїзи там не застав.