«Боже мій! Золота — будь-якою ціною! — сказав сам собі Люсьєн. — Золото — єдина сила, перед якою схиляється світ!» — «Ні!» — вигукнуло його сумління, — не золота, а слави!» — «А слава — це труд! Труд! Улюблене слівце Давіда. Боже мій! Навіщо я тут? Та я доб’юсь успіху! Я їхатиму по цій алеї в колясці з грумом на зап’ятках! Мені належатимуть маркізи д’Еспар!» Люсьєн подумки вигукував ці шалені слова, обідаючи за сорок су в Юрбена. Другого дня, о дев’ятій ранку, він пішов до Луїзи; його поривало затаврувати її жорстокість. Але мало того, що пані де Баржетон для нього не було вдома, воротар не пустив його й до дверей. Люсьєн чатував біля під’їзду до полудня. Опівдні від пані де Баржетон вийшов дю Шатле; він краєм ока глянув на поета й хотів ухилитися від розмови. Люсьєн, болісно вражений, кинувся навздогін за ним; барон, почувши, що його доганяють, обернувся й уклонився Люсьєнові. Викопавши обов’язок чемності, дю Шатле вочевидь квапився щезнути.
— Благаю вас, — мовив Люсьєн, — подаруйте мені одну хвилину! Я хочу сказати вам лише кілька слів. Ви свого часу виявляли до мене прихильність; пам’ятаючи це, я прошу про маленьку послугу. Ви щойно бачились із пані де Баржетон. Скажіть, чим я заслужив у неї та в маркізи д’Еспар такої неласки?
— Пане Шардон, — відповів дю Шатле з удаваною простодушністю, — а чи знаєте ви, чому ці дві дами покинули вас у Опері?
— Ні, — сказав бідолашний поет.
— Так от, щоб ви знали: вам відразу ж нашкодив пан де Растіньяк. Коли молодого франта запитали про вас, він сказав коротко і ясно, що ви ніякий не де Рюбампре, а Шардон, що ваша мати — повитуха, що ваш батько був аптекарем в Умо, ангулемському передмісті, що ваша сестра, гарненька дівчина, прасує сорочки і заручена з ангулемським друкарем Сешаром... Такий світ! Вам захотілося бути на видноті? Йому й захотілося придивитися до вас. Де Марсе зайшов у ложу, щоб у товаристві маркізи посміятися з вас, і тут-таки обидві дами втекли, вирішивши, що сидіти з вами поруч для них принизливо. Не шукайте зустрічі ні з тією, ні з тією. Ви маєте талант — спробуйте тим самим одплатити їм обом. Світ знехтував вас, знехтуйте світ. Оселіться десь на мансарді, створіть шедевр, станьте знаменитим у якійсь царині, і світ схилиться до ваших ніг. Тоді ви завдасте йому тих ран, яких він завдає вам. Що більше приязні виявляла вам пані де Баржетон, то далі вона від вас одсахнеться. Така природа жіночих почуттів. Та зараз ідеться не про те, як вернути дружбу Анаїс, а про те, щоб не нажити в ній ворога, отож послухайтесь моєї ради. Вона вам писала. Поверніть їй усі листи — ваш благородний вчинок її розчулить. І коли згодом вам знадобиться її допомога, вона не поставиться до вас вороже. Щодо мене, то я такої високої думки про ваше майбутнє, що захищаю вас усюди. Якщо надалі зможу бути вам у чомусь корисний, покладайтесь на мене: я завжди до ваших послуг.
Люсьєн зблід, розгубився і був такий пригнічений, що навіть не відповів на легкий, ввічливий уклін старого джигуна, помолоділого в паризькій атмосфері. Він вернувся в готель і там застав самого Штауба, що прийшов не так задля примірки замовленого костюма, як для того, щоб дізнатися від господині «Гайар-Буа» про фінансове становище незнаного замовника. В Париж Люсьєн приїхав на поштових; минулого четверга пані де Баржетон привезла його з Водевіля в кареті. Відомості для Штауба були добрі. Кравець величав Люсьєна «графом» і звернув його увагу на те, як майстерно зумів він підкреслити чудові форми замовника.
— В такому вбранні панич може сміливо йти на прогулянку в Тюїльрі — не мине й двох тижнів, як він одружиться з багатою англійкою.
Жарт німецького кравця, бездоганність костюма, висока якість тонкого сукна, краса його подоби, відбитої в дзеркалі, — всі ці дрібниці трохи розвіяли Люсьєнову печаль. Він мимоволі подумав, що Париж — столиця випадку і на мить повірив у випадок. Хіба в нього нема томика віршів і в рукописі прекрасного роману «Лучник Карла IX»? Він поклався на ласку долі. Штауб пообіцяв принести завтра сюртук і решту одягу. Вранці прийшли з рахунками швець, торговець білизною і кравець. Люсьєн, ще не навчений віднаджувати кредиторів, ще скутий добрими провінційними звичаями, розрахувався з ними, і в нього залишилося не більше як триста шістдесят франків із двох тисяч, привезених у Париж; а прожив він тут усього тиждень! Проте він вирядився й пішов прогулятися по терасі Фельянів. Там чепурун дістав за все віддяку. Він був так гарно вдягнений, такий милий та вродливий, що на нього задивлялося чимало жінок, а дві-три, приваблені його красою, навіть озирнулися. Люсьєн вивчав ходу й манери законодавців моди і пройшов курс добрих звичаїв, увесь час тільки й думаючи про триста шістдесят франків. Увечері, на самоті в своїй кімнаті, він вирішив обміркувати, чи варт йому жити далі в готелі «Гайар-Буа», де з ощадливості замовляв тепер на сніданок найскромніші страви. Люсьєн запитав рахунок, ніби збираючись виїздити; виявилося, що він заборгував сто франків. Другого ж дня Люсьєн подався в Латинський квартал; зі слів Давіда він знав, що там усе дешевше. По довгих пошуках він урешті натрапив по вулиці Клюні на поганенькі мебльовані кімнати, де й найняв собі покоїк по своїй кишені. Розрахувавшись із господинею «Гайар-Буа», Люсьєн того ж таки дня перебрався на вулицю Клюні. Переїзд обійшовся йому лише в розмірі плати за фіакр. Оселившись у тій нужденній комірчині, він зібрав усі листи пані де Баржетон, зв’язав їх у пакунок і поклав на стіл; та перш ніж написати їй, поет замислився над подіями цього фатального тижня. Йому й на думку не спадало, що він перший нерозважливо зрікся свого кохання, не відаючи, якою стане його Луїза в Парижі; він не бачив власних помилок, він бачив тільки своє нинішнє становище; у всьому він звинувачував пані де Баржетон — замість того щоб просвітити його, вона його занапастила. Поет розлютився, в ньому заговорила гордість, і в нападі гніву він написав такого листа: