«Що сказали б ви, пані, про жінку, яка звабила бідного, несміливого хлопчину, сповненого шляхетних надій, що їх у старшому віці називають мріями, — про жінку, яка кокетством, хитрощами та вдаваною материнською любов’ю звела ту дитину? Вона не нехтує ні найзнадливішими обіцянками, ні захмарними замками, що зачаровують того хлопчину, вона везе його з собою, вона заволодіває ним, вона то докоряє йому за недовіру, то вихваляє його. Коли ж хлоп’я кидає сім’ю і біжить наосліп слідом за нею, вона приводить його до безмежного моря, усмішкою заманює в благенький човник і відштовхує від берега, віддаючи на волю стихій, а тоді з високої скелі бажає йому щасливої долі. Ця жінка — Ви, а хлопчина — я. Але в руках цього хлопця лишилася запорука пам’яті, що може викрити злочинність Вашого добродійництва. Вам довелось би почервоніти, бачачи, як змагається з хвилями хлопчина, що його ви пригортали недавно до своїх грудей. Коли Ви читатимете цього листа, та запорука пам’яті Вам буде повернена. Ви можете забути все. Після чарівних мрій, що на них вказували Ви мені своїм пальцем у небесах, я тепер споглядаю убогу дійсність паризької твані. В той час, коли Ви, осяйна й обожнювана, витатимете у високостях світу, до чийого порога мене привели, я тремтітиму від холоду на злиденному горищі, куди ви мене закинули. Та, можливо, серед бенкетів і втіх Вас усе-таки опадуть муки совісті, може, Ви згадаєте про хлопчину, якого штовхнули в безодню. То хай Вас, вельможна пані, не бентежить сумління! З глибини пекла своїм останнім поглядом ця дитина дарує Вам єдине, що залишилось у неї: прощення. Так, пані, завдяки Вам, у мене вже не зосталося нічого. Анічогісінько! Та хіба весь світ не створено з нічого? Геній мусить наслідувати бога: я почав із того, що запозичив його милосердя, не знаючи, чи доступлюся його могутності. Але Вам доведеться тремтіти, якщо я зійду на лиху дорогу; Ви ж будете співучасницею моїх помилок. Гай-гай! Мені шкода Вас. Ви-бо ніколи не прилучитеся до слави, яку я здобуду тяжкою працею!»
Написавши цього листа, пишномовного, але сповненою похмурої гідності, якою часто зловживають поети, коли їм усього двадцять два роки, Люсьєн подумки полинув у лоно своєї родини; йому привиділися гарні кімнатки, що їх опорядив для нього Давід, пожертвувавши на те всі свої заощадження, перед очима постали картини скромного, мирного міщанського щастя, яким він міг утішатися, тіні матері, сестри й Давіда витали навколо нього; він знову бачив сльози, що лилися з їхніх очей у хвилини розлуки, і сам заплакав, бо залишився сам-один у Парижі, без друзів, без заступників.
Кількома днями пізніше Люсьєн писав сестрі:
«Моя люба Єво, сестрам судилася сумна доля дізнати більше печалі, ніж радості, прилучаючись до життя братів, які присвятили себе мистецтву, і я починаю боятися, що стану тобі тягарем. Хіба я не вжив на зло вашу прихильність до мене? Пам’ять про минуле, повне сімейних радощів, підтримує мене в моїй теперішній самітності. Зі швидкістю орла, що вертається у своє гніздо, подумки долаю я простір, пориваючись в обійми справжньої любові після того, як зазнав першого горя і перших оман паризького світу. Чи не потріскував гніт вашої свічки? Чи не випадали жарини з вашого каміна? Чи не дзвеніло вам у вухах? Чи не казала мати: «Це Люсьєн про нас думає»? Чи не відповідав Давід: «Він бореться з людьми і обставинами!» Єво, я пишу цього листа лише для тебе одної. Тобі одній насмілюся звіритись у всьому доброму й лихому, що може мене спіткати, червоніючи і за те, й за те, бо добро тут зустрічається так рідко, як мало б зустрічатися зло. Ти зрозумієш багато з небагатьох слів: пані де Баржетон посоромилась і зреклася мене вже на дев’ятий день після приїзду. Побачивши мене, вона одвернулась, а я, заради того, щоб увійти в світ, куди вона захотіла ввести мене, уже витратив тисячу сімсот шістдесят франків із тих двох тисяч, які привіз із Ангулема і які так тяжко ви роздобули! «На що витратив?» — запитаєш ти. Моя бідолашна сестро, Париж — це безодня: тут можна пообідати за вісімнадцять су, але в пристойній ресторації скромний обід коштує півсотні франків; тут є жилети й панталони по чотири франки і навіть по сорок су, але модний кравець не пошиє вам їх дешевше як за сто франків. Тут, щоб вас переправили через баюру під час дощу, треба платити су. Проїхав якусь сотню метрів — плати тридцять два су. Спершу я жив у пристойному кварталі, а сьогодні перебрався в готель «Клюні» на вулиці Клюні — це один з найбідніших, найтемніших закапелків Парижа, затиснутий між трьома церквами та старими будинками Сорбонни. Я мешкаю в мебльованій кімнатині на п’ятому поверсі, і хоч вона занедбана й гола, плачу п’ятнадцять франків за місяць. На сніданок беру хлібчик на два су та склянку молока на су; але обідаю добре, за двадцять су, в ресторації такого собі добродія Флікото на майдані тієї ж таки Сорбонни. До зими, сподіваюся, мої витрати не перевершуватимуть шістдесяти франків на місяць. Двохсот сорока франків мені вистачить на чотири місяці. Тим часом я, безперечно, встигну продати «Лучника Карла IX» і «Стокротки». Тож не турбуйся за мене. Хай моє теперішнє похмуре, порожнє, вбоге; зате моє майбутнє буде барвисте, багате, блискуче! Більшість великих людей терпіли мінливість долі, яка гнітить і мене, але знегоди мене не зламають. Плавт, великий комічний поет, був робітником у млині, Макіавеллі писав свого «Монарха» вечорами, натрудившись цілий день разом із майстровими. Нарешті, великий Сервантес, що втратив руку в бою під Лепанто і вніс свою частку до перемоги, здобутої того славного дня, митець, якого тодішні писаки прозвали «нікчемним одноруким дідом», за браком видавців мусив десять років чекати, поки вийде друком друга частина його геніального «Дон Кіхота». Але нині не ті часи. Горе та злидні випадають на долю тільки невідомих талантів. А домігшися слави, письменник багатіє — забагатію і я. Зрештою, моє життя — це наполеглива праця; півдня проводжу я в бібліотеці св. Женев’єви, де набуваю необхідні знання, без яких далеко не підеш. Отже, сьогодні я майже щасливий. За кілька днів я призвичаївся до свого становища. Зранку беруся за улюблену працю; на життя грошей мені вистачає; я багато роздумую, навчаюся і не бачу нічого, що могло б завдати мені болю тепер, коли я зрікся світу, де моя гордість страждала б щохвилини. Славетні люди за будь-якої епохи повинні жити самітниками. Хіба вони не подібні до лісових птахів? Вони співають, чарують природу, але ніхто їх не бачить. Так я і житиму, якщо мені випаде щастя здійснити свої честолюбні задуми. Я не жалкую за пані де Баржетон. Жінка, яка так повелася зі мною, не варта й згадки. Я не шкодую, що покинув Ангулем. Може, воно й добре, що ця жінка заманила мене в Париж і кинула тут напризволяще. Париж — це світ письменників, мислителів, поетів. Тільки тут вирощують славу, і я знаю, який вона дає сьогодні чудовий врожай. Тільки тут, у музеях і приватних зібраннях, письменники можуть знайти живі творіння геніїв минувшини, які розпалюють і збуджують уяву. Тільки тут великі, завжди відчинені бібліотеки пропонують діяльному розумові знання й поживу. Нарешті, в Парижі у кожній дрібничці відчувається дух мислі, що витає в самому повітрі й увіковічений у літературних творах. Із розмов у кафе, в театрі за півгодини похопиш більше, ніж у провінції за десять років. Тут усе тішить око, дає поживу для зіставлення і повчає. Крайня дешевизна, крайня дорожнеча — ось вам Париж, де бджілка знаходить свою комірку, де кожн