Люсьєн схопив рукопис, шпурнув його додолу й вигукнув:
— Краще я його спалю!
— Запальна натура, справжній поет! — сказав старий. Люсьєн з’їв хлібець, випив молоко й вийшов на вулицю. В кімнаті йому було б тісно, він би метався в ній, як лев у клітці. В бібліотеці св. Женев’єви, куди Люсьєн мав намір піти, він уже давно примітив молодика років двадцяти п’яти; той завжди працював у своєму кутку з такою зосередженою увагою, якої ніщо не могло ні розвіяти, ні відвернути і з якої знати було справжнього трудівника літератури. Молодий чоловік, видно, був давній завсідник читальні; тутешні службовці й сам бібліотекар ставились до нього вельми люб’язно; йому дозволяли навіть брати книжки додому, і Люсьєн помітив, що працьовитий незнайомець повертає їх уже на другий день; поет впізнав у ньому побратима по злиднях і надіях. Невисокий на зріст, блідий і худий, з красивими руками й високим чолом, на яке спадало густе, чорне, недбало зачесане волосся, він навіть байдужих привертав увагу своєю невиразпою подібністю до Бонапартового портрета, вигравіюваного за рисунком Робера Лефевра. Та гравюра — ціла поема палкої меланхолії, таємного властолюбства, стримуваної жадоби діяти. Придивіться пильно: ви побачите в цьому обличчі геніальність і замкнутість, підступність і велич. Погляд одухотворений, як у жінки. Зір прагне простору, горить жаданням здолати всі труднощі. Якби там і не значилося Бонапартового імені, ви все одно довго не могли б відвести очей від цього портрета. На незнайомому, що являв собою живе втілення тієї гравюри, були панталони, найчастіше заправлені в черевики на грубій підошві, сюртук із простого сукна, сірий у білу смужку жилет, застебнутий до останнього гудзика, чорна краватка і дешевий капелюх. З його одягу було очевидно, що він нехтує марне франтівство. Позначений тавром, що його накладає геній на чоло своїм рабам, таємничий незнайомець був завсідником у Флікото, де Люсьєн і стрічав його; він харчувався, аби жити, і зовсім не зважав на якість страв, до яких, мабуть, уже призвичаївся, пив лише воду. Чи в бібліотеці, чи у Флікото, він за всіх обставин виявляв якусь внутрішню гідність, яка походила, напевне, з переконаності, що життя його віддане чомусь великому, і створювала враження недоступності. У нього був погляд мислителя. Зосередженість глибоких роздумів не сходила з його прекрасного, шляхетно окресленого чола. Чорні жваві очі, пильні й проникливі, свідчили про звичку заглиблюватись у суть речей. Простий у жестах, він тримався, одначе, статечно. Люсьєн мимохіть відчував до нього пошану. Бувало, здибуючись на вході до бібліотеки чи в ресторані, вони дивились один на одного, ніби хотіли заговорити, але обом бракувало сміливості. Мовчазний юнак ішов у глиб зали, туди, де вона виходить на майдан Сорбонни, і Люсьєнові ніяк не щастило познайомитись із ним ближче, хоч він і відчував потяг до цього молодого працелюба, в якому з незбагненних ознак угадував певну вищість. І той, і той, як вони з’ясували потім, були цнотливі й сором’язливі вдачею, схильні до страхів і хвилювань, що властиві людям самітним. Якби вони не зустрілися того лихого дня, коли Люсьєна спіткала невдача, то, може, так ніколи б і не зійшлися. Але саме тоді Люсьєн, звернувши на вулицю Гре, помітив незнайомця, що повертався з читальні.
— Читальня зачинена, добродію, а з якої причини, не знаю, — сказав він Люсьєнові.
В ту хвилину на очах у Люсьєна бриніли сльози; він подякував незнайомцеві жестом, який буває красномовніший за слова і зразу відкриває шлях до юного серця.