Давід»
Єва Сешар Люсьєнові
«Мій друже, ми плакали, читаючи твого листа. Хай знають шляхетні серця, до яких тебе привів твій янгол-охоронець, що одна мати й одна бідолашна жінка вранці і ввечері молять за них бога, і, якщо палкі молитви доходять до його престолу, він пошле вам усім свою ласку. Так, мій брате, їхні імена вкарбовані в мов серце. О, колись я побачу їх, хоч би довелося йти до Парижа пішки, щоб подякувати їм за дружбу до тебе, — адже вона пролила бальзам на мої живі рани. Ми, любий мій, працюємо тут, як чорнороби. Мій чоловік, ця велика нікому не відома людина, яку я щодень усе більше люблю, відкриваючи нові й нові скарби його серця, занедбав друкарню, і я здогадуюся чому: твоя бідність, наша бідність, бідність нашої матері вбивають його. Нашого обожнюваного Давіда, як Прометея, шматує коршун — чорна туга із гострим дзьобом. Про себе ця шляхетна людина зовсім не дбає, але сподівається забагатіти. Всі дні він присвячує дослідам, шукаючи дешевої сировини для виробництва паперу. Він попросив мене заступити його в справах і допомагає мені, скільки дозволяють йому оті дослідження. А тут іще, на лихо, я завагітніла! Ця подія, що мала б нам принести радість, засмучує мене за нинішніх наших обставин. Бідолашна мама ніби аж помолоділа і знайшла в собі сили знову взятися за тяжку працю доглядальниці хворих. Якби не турботи про гроші, ми були б щасливі. Старий Сешар не хоче вділити синові жодного ліара: Давід ходив до нього позичити трохи грошей, щоб допомогти тобі, бо твій лист страшенно засмутив його. «Я знаю Люсьєна, він розгубиться й накоїть дурниць», — сказав Давід. Я висварила його. «Щоб мій брат знехтував своїм обов’язком! — відповіла я. — Люсьєн знає, що я тоді вмерла б із горя». Я й мама, не признавшись Давідові, заставили деякі речі; мама викупить їх, як тільки розживеться на гроші. Так ми зібрали сто франків — посилаємо їх тобі з диліжансом. Не гнівайся, любий, що не відповіла на першого листа. Нам було так сутужно, що й ночами доводилося не спати, я працювала достоту, як чоловік. Я й не здогадувалася, що в мені стільки сили. Пані де Баржетон — жінка без душі й серця. Навіть розлюбивши тебе, вона повинна була б заступитися за тебе й допомагати тобі, адже це вона вирвала тебе з наших обіймів і кинула в жахливе паризьке море, де лиш із божої ласки можна знайти справжню дружбу у вирі людей та зацікавлень. Нема чого за нею побиватися. Мені б хотілося, щоб біля тебе була віддана жінка, друга Єва; але тепер, знаючи, що ти серед друзів, які люблять тебе так само, як і ми, я спокійна. Розгорни ж свої крила, мій прекрасний, мій любий генію! Ти — наша любов, ти будеш нашою славою!
Єва»
«Моя люба дитино! Після того, що написала тобі сестра, мені лишається благословити тебе і сказати, що мої молитви й думки — леле! — повні лише тобою на шкоду тим, кого я бачу поруч себе, бо є серця, які завжди виправдують тих, хто далеко, і таке серце
твоєї матері»
Отже, через два дні Люсьєн зміг повернути друзям гроші — запропоновані йому від щирого серця. Мабуть, ніколи життя не здавалося йому таким чудовим, але його самолюбний порив не сховався від уважних поглядів благородних і щирих друзів.
— Ти наче боїшся лишитися в боргу перед нами! — вигукнув Фюльжанс.