— Його радість мене тривожить, — сказав Мішель Кретьєн. — Вона підтверджує мої спостереження: Люсьєн марнолюбний.
— Він же поет, — мовив д’Артез.
— Невже ви докоряєте мені за таке природне почуття?
— Вже одне те гаразд, що Люсьєн його не приховує, — сказав Леон Жіро. — Він одвертай з нами; але боюся, що надалі остерігатиметься нас.
— Чого б то? — спитав Люсьєн.
— Ми читаємо в твоєму серці, — сказав Жозеф Брідо.
— В тобі закладено диявольський дух, — вів далі Мішель Кретьєн, — і ти в своїх очах виправдуєш учинки, протилежні нашим принципам; замість того щоб бути софістом у думках, ти будеш софістом у вчинках.
— Боюся, це правда, — мовив д’Артез. — Люсьєне, ти сам із собою вестимеш гідні захвату суперечки і досягнеш у цьому досконалості, але закінчиться все це лихими вчинками. Ти ніколи не дійдеш згоди із самим собою.
— На чому ж грунтується ваше звинувачення? — спитав Люсьєн.
— Твоє марнолюбство, мій дорогий поете, таке велике, що ти вкладаєш його навіть у дружбу! — вигукнув Фюльжанс. — Всяке марнолюбство свідчить про страшенний егоїзм, а егоїзм — трутизна для дружби.
— О господи! — скрикнув Люсьєн. — Виходить, ви не знаєте, як я вас люблю!
— Якби ти любив нас, як ми любимо один одного, хіба ти повертав би нам із таким поспіхом і так підкреслено те, що ми запропонували тобі з великою приємністю?
— Тут нічого не позичають, а просто дають, — гостро мовив Жозеф Брідо.
— Не думай, що ми жорстокі, любий хлопче, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми проникливі. Ми побоюємось, як би одного чудового дня ти не віддав перевагу втіхам дрібної мстивості перед радощами нашої дружби. Прочитай Гетевого «Тассо», найвеличніший твір цього генія, і ти довідаєшся, що поет полюбляє коштовні тканини, бенкети, тріумфи, пишноту. Будь і ти Тассо, але без його безумств. Тебе вабить світ і його втіхи? Залишся тут... Перенеси в царину думки те, чого жадає твоя суєтність. Заміни одне безумство іншим, вклади чесноту у вчинки, а порок у думки, замість того щоб, як сказав тобі д’Артез, мислити добре, а робити погано.
Люсьєн понурив голову: його друзі мали рацію.
— Далебі, я не такий сильний, як ви, — сказав він, окинувши їх чарівливим поглядом. — У мене не такі плечі, щоб я утримав на них Париж, і мені бракує мужності для боротьби. Природа наділила нас різними вдачами й можливостями, і ви краще, ніж будь-хто, знаєте зворотний бік вад і чеснот. А я, признаюся вам, уже стомився.
— Ми тебе підтримаємо, — сказав д’Артез. — Це найперший обов’язок вірної дружби.
— Підмога, яку ви мені надали, випадкова, ми всі однаково убогі; злидні незабаром знову мене обсядуть. Кретьєн наймається до кого попало, з видавцями він не знайомий. Б’яншон — поза цим колом інтересів. Д’Артез має справу з видавцями наукових і спеціальних праць, а вони аж ніяк не можуть впливати на видавців літературних новинок. Орасові, Фюльжансові, Рідалю та Брідо за родом їхньої діяльності нема потреби й близько підходити до видавництв. Я маю шукати якогось виходу.
— Роби те, що й ми: терпи! — сказав Б’яншон. — Мужньо терпи й покладайся на працю.
— Але те, що для вас лише терпіння, для мене — смерть, — жваво заперечив Люсьєн.
— Перш, ніж тричі проспіває півень, — сказав, посміхаючись, Леон Жіро, — ця людина зречеться праці заради лінощів і паризьких утіх.
— А куди вас привела праця? — сміючись, мовив Люсьєн.
— Їдучи з Парижа до Італії, на півдорозі не побачиш Рима, — сказав Жозеф Брідо. — По-твоєму, пироги мають самі лізти в рот.
— Самі вони лізуть в рот лише первісткам французьких перів, — сказав Мішель Кретьєн. — А ми не того гатунку, ми повинні самі сіяти й жати і вважаємо, що так пироги будуть смачніші.
Мова перейшла на жарти, і друзі заговорили на інші теми. Ці проникливі уми, ці ласкаві серця намагалися, щоб Люсьєн забув маленьку сутичку, але відтоді він зрозумів, як важко їх обманути. Незабаром знову запав йому в душу відчай, та він приховував свої почуття від друзів, вважаючи, що вони наставники невблаганні. Під упливом свого південного темпераменту, який так легко перебігав по всіх клавішах почуттів, він приймав найсуперечливіші ухвали.
Кілька разів Люсьєн висловлював намір узятися за газетярську роботу, і щоразу друзі казали йому:
— Ой, бережись!
— То буде могила для нашого милого Люсьєна, якого ми знаємо й любимо, сказав д’Артез.
— Ти не встоїш проти спокусливих утіх, що постійно супроводять працю всякого журналіста; а стійкість — це основа доброчесності. Тебе так захопить влада, право прирікати на життя й на смерть витвори мислі, що за два місяці ти станеш затятим журналістом. А стати журналістом — означає стати проконсулом у літературній республіці. «Хто може все сказати, той може все зробити». Це вислів Наполеона, і він мав рацію.