— Пане, — звернулась вона до Люсьєна, — я знаю, чому ви так вихваляєте капелюшики мадмуазель Віржіні, і я прийшла передплатити вашу газету на цілий рік; скажіть тільки, на яких умовах...
— Добродійко, я не маю до газети ніякого відношення.
— А!
— Ви хочете передплатити з жовтня? — спитав інвалід.
— Чого вволите, пані? — звернувся до неї старий вояка, заходячи до кімнати.
Колишній офіцер почав розмову з гарненькою модисткою. Коли Люсьєн, якому обридло чекати, знову вийшов до контори, він почув її останні слова:
— Я буду вельми рада, ласкавий папе! Хай панна Флорентіна зайде в мій магазин і вибере, що їй треба. В мене є і стрічки. Отже, все залагоджено: ви й словом більше не згадуєте про Віржіні, про цю нікчемну ганчірницю, нездатну вигадати жодного нового фасону, тоді як я вигадую все наймодніше!
Люсьєн чув, як у касу впало кілька монет. По тому колишній офіцер заходився підраховувати денний виторг.
— Добродію, я чекаю вже цілу годину, — роздратовано сказав поет.
— Що? Вони й досі не приходили? — озвався наполеонівський ветеран, із чемності вдаючи здивованого. — Та воно, зрештою, й не дивно. Я й сам уже кілька днів не бачив їх. Нині ж бо тільки середина місяця. А ці молодчаги з’являються лише тоді, коли їм платять, тобто числа двадцять дев’ятого або тридцятого.
— А пан Фіно? — спитав Люсьєн, запам’ятавши прізвище редактора.
— Він у себе вдома на вулиці Фейдо. Гей, Гарбузе, друзяко, віднеси-но йому все, що надійшло сьогодні, коли йтимеш із паперами в друкарню.
— Де ж роблять газету? — мовив Люсьєн, ніби сам до себе.
— Газету? — перепитав службовець, приймаючи від Гарбуза гроші за гербовий збір. — Газету?.. Брум! Брум! А взавтра, старий, щоб ти о шостій уже був у друкарні; наглянеш за рознощиками, коли вони виходитимуть. Газету, добродію, роблять на вулиці, в кабінетах авторів і десь між одинадцятою й дванадцятою ночі в друкарні. За часів імператора, добродію, цих крамничок виквацяного паперу ніхто не знав. Еге ж! Він би послав чотирьох солдатів із капралом і витурив би звідси весь цей набрід, він би не дозволив морочити себе пустими теревенями. Ну та менше з тим. Якщо мій небіж мав вигоду, хай ті перодряпи стараються для сина того... Брум! Брум! Зрештою, то не біда. Ну, що ж, передплатники, здається, вже не мають наміру штурмувати мене зімкнутими лавами, — я покидаю пост.
— Ви, добродію, як видно, обізнані з редакційними справами?
— Моє діло — тільки фінанси, брум, брум! — сказав солдат, відкашлюючись. — Плачу залежне від таланту: сто су або три франки за шпальту на п’ятдесят рядків, не рахуючи прогалин. Он як! Ну, а що до наших службовців, то це звичайні жевжики — шмаркачі, яких би я й до обозу не взяв; вони тільки й вміють, що квацяти, чистий папір псувати та згорда дивитися на колишнього драгунського капітана імператорської гвардії, батальйонного командира у відставці, що разом із імператором брав усі столиці Європи...