— Що мене завжди непокоїло, то це те, чому вона залишилася жива? У тому випадку, звичайно, коли ми припустимо, що решта її родини загинула. Бо я ніколи не був прихильником гіпотези, що родина виїхала зі свого помешкання, свідомо залишивши в ньому власну дитину. Я не раз був свідком того, як з дому виганяли важких дітей, такі речі трапляються не так рідко. Але завдавати собі клопоту й утікати з власного дому, лише аби позбутися своєї дитини? Таке розв’язання проблеми мені здається позбавленим усякого глузду. Отже, залишається лише одне вірогідне пояснення: там було скоєно злочин. А таке припущення завжди повертає мене до первісного запитання. Чому вона залишилася жива? Тут може бути не так багато варіантів.
— Що ви хочете цим сказати? — пролунало запитання, сказане голосом Поли Мелой, хоч кінокамера жодного разу не відійшла від обличчя Фінлея.
Запитання Мелой були вмонтовані уже в процесі редагування первісного матеріалу, бо її не посилали до Аризони брати інтерв’ю в того чоловіка.
— Здогадайтесь самі, — відказав детектив Фінлей.
— Що ви хочете сказати цим «здогадайтесь самі»? — запитав голос Мелой.
— Я сказав усе, що хотів сказати.
Побачивши ці кадри, Синтія була сама не своя від люті.
— Господи, вони знову за це! — вигукнула вона, звертаючись до телевізійного екрану. — Той сучий син натякає, що я причетна якось до тієї події. Я чула ці перешіптування роками. І ця суча дівка Пола Мелой пообіцяла мені, що вони не показуватимуть нічого подібного!
Але мені пощастило її заспокоїти, бо в цілому фільм був достатньо врівноважений і позитивний. Ті кадри, коли Синтія була на екрані, коли вона ходила по будинку, коли розповідала Полі, що з нею сталося в той день, їй самій здалися щирими й вірогідними.
— Якщо знайдеться людина, котра щось знає, — запевнив я Синтію, — то на неї не вплинуть дурні натяки тупоголового відставного копа. Насправді те, що він сказав, може тільки спонукати когось зголоситися, аби спростувати його слова.
Отже, телепрограму було показано, хоча, всупереч будь-якому здоровому глуздові, вона завершилася таким собі реаліті-шоу, де автори вивели на екран гурт розповнілих, але надзвичайно амбітних рок-зірок, яким доводилося жити під одним дахом і змагатися в тому, кому з них пощастить скинути якнайбільше фунтів і здобути вигідний контракт на телезапис.
Синтія вмостилася біля телефону, починаючи від тієї миті, коли закінчилося телешоу, сподіваючись, що хтось його побачив, той, хто знає що-небудь, і що цей «хтось» негайно зателефонує на телестудію. Автори фільму сконтактуються з нею ще до того, як завтра зійде сонце, і вона нарешті знатиме правду.
Та ніяких дзвінків не було, тільки зателефонувала якась жінка й розповіла, що її власну родину теж було викрадено невідомо якими людьми, а також якийсь чоловік — він висунув теорію, що родичі Синтії пройшли крізь дірку в завісі часу, й тепер вони або втікають від динозаврів, або їхні розуми стерлися в якомусь матрицеподібному майбутньому.
Жодної правдоподібної інформації не надійшло.
Схоже, ніхто з тих, хто щось знає, цього шоу не бачив. А якщо й бачив, то не обізвався.
Упродовж першого тижня Синтія телефонувала режисерам телепрограми «На крайній межі» щодня. Вони були дуже люб’язні з нею, обіцяли повідомити її негайно, коли про щось довідаються. Наступного тижня Синтія телефонувала на телестудію вже через день, але тепер режисери розмовляли з нею дуже коротко, лише повідомляли її, що жодних дзвінків не було, що вони нічого не знають, а коли довідаються про щось, то негайно сконтактуються з нею.
Вони тепер шукали для своїх шоу інших історій. Синтія дуже швидко опинилась серед старих новин.
Розділ другий
В очах Ґрейс було благання, проте в голосі звучала рішучість.
— Тату, — сказала вона. — Мені. Вісім. Років.
«Де вона цього навчилася?» — подумав я з подивом. Де вона навчилася цієї техніки розбивання речень на окремі слова для підсилення драматичного ефекту. Так ніби мені було важко про це здогадатися. Адже драматизму в цій родині було більше, ніж потрібно.
— Так, — сказав я своїй дочці. — Я знаю.
Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.
— Діти сміються з мене, — сказала вона.
Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип’ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.