Він запитав:
— Це той самий чувак, про якого ти розповідала? Якому подобаються твої історії?
Джейн кивнула. Вона почувалася дуже невимушено, і я подумав, що, певно, їй доводилося не раз бачити, як Вінс обходиться з людьми так, як тепер обходився зі мною. Єдина різниця була в тому, що сьогодні йшлося про одного з її вчителів.
— Навіщо ти з ним так?
— Моя люба, я не можу обговорювати цю тему з тобою.
— Я шукаю свою дружину, — пояснив я. — Вона кудись поїхала з моєю донькою, і я дуже турбуюся про них. Я думав, твій бать… Я думав, він зможе допомогти мені в цих пошуках.
— Він не мій батько, — сказала Джейн. — Він і моя мама живуть разом не так довго. — Обернувшись до Вінса, вона сказала: — Я не хотіла тебе образити, сказавши, що ти не мій батько. Бо ти окей. — А звертаючись до мене, вона мовила: — Пам’ятаєте твір, який я написала для вас, про чоловіка, який смажить яєчню?
Мені довелося трохи подумати.
— Так, — сказав я. — Пам’ятаю.
Вона підійшла до Вінса, подивилася йому в обличчя.
— Ти поводься з ним добре, якщо не хочеш зробити мені велику прикрість. Лише на його уроках я можу здобути пристойні оцінки. Якщо він шукає свою дружину, чому б не допомогти йому знайти її, бо, якщо він не повернеться до школи доти, доки її не знайде, тоді мені доведеться щодня дивитися на того бовдура, який длубається у своїх зубах, і це недобре для моєї освіти. До того ж, коли я дивлюся на нього, мені хочеться блювати.
Вінс обійняв її за плечі й провів до дверей. Я не чув, що він їй каже, але перед тим, як вийти на сходи, вона гукнула мені:
— До зустрічі, містере Арчер!
— До побачення, Джейн, — сказав я, майже не чуючи, як вона спускається сходами, коли двері зачинилися.
Вінс повернувся до столу, його поза вже не була такою погрозливою, й опустився на стілець. Здавався трохи розгубленим і заговорив не відразу.
— Це добра дитина, — сказав я.
Вінс кивнув.
— Атож, вона така. Ми зійшлися з її матір’ю, і вона трохи психована, але Джейн — дівчина окей. Вона потребувала того, що ви називаєте стабільністю, у своєму житті. Мені не доводилося виховувати власних дітей, й іноді я справді дивлюся на неї як на дочку.
— Схоже, у вас із нею чудові стосунки, — сказав я.
— Ця бісова дитина завжди здатна обвести мене круг пальця, — сказав він і всміхнувся. — Вона згадувала про вас. Я просто не помітив зв’язку, коли ви сказали, хто ви такий. А від неї тільки й чуєш: містер Арчер тут, містер Арчер там.
— Справді? — запитав я.
— Вона каже, ви її підбадьорили, — мовив Вінс. — Похвалили її творчі здібності.
— Вона має талант.
Вінс показав на забиті книжками полиці.
— Я багато читав. Хоча й не належу до тих, кого ви називаєте людьми освіченими, але люблю читати книжки. Мені особливо подобаються книжки історичного й біографічного жанру. Пригодницькі — теж. Я, можна сказати, ставлюся з великою пошаною до людей, які здатні на це, які можуть сісти й написати книжку. Тому, коли Джейн сказала, що, на вашу думку, вона може стати письменницею, це мене дуже зацікавило.
— Вона має власний голос, — сказав я.
— Що?
— Знаєте, коли читаєш твори деяких письменників, то їх можна впізнати, навіть якщо їхнього імені немає на обкладинці.
— І справді, так буває.
— Оце і є власний голос. Я думаю, Джейн його має.
Вінс кивнув.
— Послухайте-но, — сказав він. — Я про те, що сталося…
— Нехай вас це не турбує, — мовив я, намагаючись проковтнути слину, що зібралася в моєму роті.
— Люди починають про тебе розпитувати, шукають, це може стривожити такого чоловіка, як я, — сказав він.
— Що означає «такого чоловіка, як ви»? — перепитав я, засунувши пальці у свою чуприну й намагаючись надати їй колишнього вигляду.
— Я це можу висловити ще такими словами, — сказав Вінс. — Я не вчитель писемної творчості. Не уявляю собі, щоб у вашій роботі вам доводилося зустрічатися з такими ситуаціями, з якими доводиться зустрічатися мені.
— Як, наприклад, посилати хлопців в автомобілі, щоб вони хапали людей на вулиці? — запитав я.
— Саме так, — сказав Вінс. — У такому дусі. — Він помовчав. — Ви мені дозволите запропонувати вам каву?
— Дякую, — сказав я. — Не відмовлюся.
Він підійшов до прилавка, наповнив мені чашку з кавоварки й повернувся до столу.
— Я все ще стурбований тим, що ви, і той детектив, і та жінка-коп розпитували повсюди про мене, — сказав він.
— Можу я говорити з вами відверто, не боячись, що ви вирвете мені чуприну або встромите ножа між пальцями?