Він стенув плечима.
— Отже, хтось там був, — сказав я. — І спостерігав за будинком.
— Атож. Там був не тільки я.
— І ви ніколи нікому не розповідали про це? Ви не розповіли копам. Ви ніколи не казали про це Синтії?
— Ні. І, як я вже сказав, нічого не розповів копам. Ви гадаєте, що був би якийсь сенс у тому, якби я їм розповів, що сидів навпроти того будинку протягом якогось часу тієї ночі?
Я дивився у вікно на протоку та острів Чарлза, який бовванів удалині, так ніби ті відповіді, які я шукав, відповіді, які шукала Синтія, були завжди за обрієм, були недосяжні.
— А чому ви розповіли мені про це тепер? — запитав я Вінса.
Він провів долонею по підборіддю, здавив свого носа.
— Хай йому довбаний біс, я не знаю. Думаю, ці роки були тяжкими для Синті, чи не так?
Я мав таке відчуття, ніби мені вліпили ляпаса, коли почув, що Вінс назвав Синтію тим самим ніжним ім’ям, яким називав її я.
— Так, — погодився я, — дуже тяжкими. А надто в останній час.
— Але чому вона втекла?
— Ми посварилися. І вона налякана. Усі події, що сталися протягом останніх кількох тижнів, той факт, що поліція, схоже, не цілком довіряє їй. Вона боїться за нашу доньку. Однієї ночі хтось стояв на вулиці й дивився на наш дім. Її тітку вбито. Детектива, якого ми найняли, теж убито.
— Гм, — сказав Вінс. — У вас і справді збіса важке становище. Я хотів би чимось допомогти, якби міг.
Ми обидва здригнулися, коли раптом відчинилися двері. Ніхто з нас не чув, щоб хтось підіймався сходами.
Це була знову Джейн.
— Господи, Вінсе, ти допоможеш цьому бідоласі чи ні?
— Де ти, в біса, була? — запитав він. — Ти підслуховувала нас весь цей час?
— Це все паскудні тоненькі двері, — сказала Джейн. — Якщо ти не хочеш, щоб тебе підслуховували, то ліпше збудуй тут щось на зразок банківського підвалу.
— Прокляття, — вилаявся він.
— То ти йому допоможеш чи ні? Не схоже, щоб ти нині був дуже завантажений справами. І ти маєш під своєю орудою трьох блазнів, яких завжди можеш покликати на допомогу, якщо вона тобі буде потрібна.
Вінс стомлено подивився на мене.
— Отже, чи міг би я справді якось стати вам у пригоді?
Джейн дивилася на нього, склавши руки на грудях. Я не знав, що йому відповісти. Не знав, із якими труднощами мені доведеться зіткнутися. Я не міг передбачити, чи будуть мені потрібні послуги того зразка, що їх міг надати мені такий чоловік, як Вінс Флемінґ. Хоч він уже й не виривав мені чуба з корінням, я все ще боявся його.
— Не знаю, — зізнався я.
— Я міг би трохи зачекати, подивитись, як розвиватимуться події. — Коли я не відповів йому відразу на цю пропозицію, він сказав: — Ви не знаєте, чи можна мені довіряти, еге ж?
Я подумав, що він, певно, відчує, якщо я збрешу.
— Не знаю, — повторив я.
— Дякую за відвертість.
— То ти допоможеш йому? — знову запитала Джейн. А до мене промовила: — А ви швидше повертайтеся до школи.
І вийшла з кімнати — тепер ми почули, як сходи зарипіли під її кроками.
Вінс сказав:
— Я боюся її, як вогню.
Розділ тридцять п’ятий
Я не міг придумати нічого більш розумного в цю хвилину, як поїхати додому, з’ясувати й подивитися, чи не телефонували мені Синтія або хтось інший. Якби вона намагалася сконтактуватися зі мною, то, безперечно, подзвонила б на мій мобільник, якби не застала мене вдома, проте, у своєму розпачі, я все ж таки на щось сподівався. Вінс Флемінґ відпустив своїх головорізів із їхнім «СУВ» і запропонував відвезти мене до мого автомобіля у власній машині, яка виявилася пікапом марки «Додж Рем», що мав досить агресивний вигляд. Мій дім був недалеко від дороги, якою ми поверталися до майстерні, де я залишив свою машину, коли пішов до забігайлівки, в якій продавали пончики, а потім був силоміць затягнутий в автомобіль. Я запитав Вінса, чи не міг би він зупинитися на короткий час, поки я перевірю, чи Синтія, бува, не повернулася додому або принаймні не побувала в ньому й не залишила мені записку.
— Без проблем, — сказав він, коли ми сіли в його пікап, припаркований біля бровки на вулиці Іст-Бродвей.
— Мені завжди хотілося оселитися тут, відколи я живу в Мілфорді, — сказав я.