Вінс сів навпроти мене.
— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.
Я ковтнув трохи пива.
— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?
— Як ви сказали?
— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?
Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.
Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.
— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.
Розділ тридцять сьомий
— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.
— Хто?
— Він не сказав, хто він.
— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?
— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.
— Що-що?
— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?
— Ні, не казав.
— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.
З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.
— Кажу ж тобі, нікому я не казав!
Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.
— Якщо не казав, то звідки йому це відомо?
— Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?
— Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.
— У гольф? Я не граю в гольф.
— Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.
— Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.
— Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.
— Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.
— Це просто стривожило мене.
— Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.
— Справді? — тон її голосу змінився.
— Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.
— Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.
— Якщо я виїду звідси невдовзі, — сказав він, — то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома. Уже пообідня пора, й іноді я дуже стомлююся, тож, можливо, я зупинюся біля Ютики або десь там, але думаю, що одного дня мені вистачить.
— Тож я ще маю час приготувати для тебе морквяний торт, — сказала вона веселим голосом. — Я приготую його пополудні.
— Окей.
— Їдь спокійно. Я не хочу, щоб ти заснув за кермом. Ти ніколи не був таким витривалим у дорозі, як твій батько.
— Як він?
— Я думаю, якщо ми владнаємо всі свої справи на цьому тижні, то він протягне бодай стільки. Буду рада, коли це нарешті закінчиться Ти знаєш, скільки коштує взяти таксі, щоб поїхати туди його навідати.
— Незабаром це не матиме значення, мамо.
— Тут ідеться, власне, про щось більше, аніж про гроші, — сказала вона. — Я вже думала про те, як це зробити. Нам потрібна буде добра мотузка, ти знаєш. Або трохи отієї стрічки. І, думаю, спершу буде доцільно позбутися матері. З малою після цього проблем не буде. Я тобі допоможу з нею. З мене теж може бути якась користь, ти знаєш.