— Ти не знаєш, мертвий Тод чи ні, — сказала Синтія.
— Справді, я не знаю. Але я зовсім не про те хотів тобі сказати. Я мав на увазі, що…
— А ось і він. Він прямує до ескалатора.
Вона підхопилася на ноги й побігла.
— Прокляття! — вигукнув я.
— Тату! — скрикнула Ґрейс.
Я обернувся до неї.
— Залишайся тут і нікуди не йди, зрозуміла?
Вона кивнула, ложечка з морозивом застигла напівдорозі до її рота. Жінка, що сиділа за сусіднім столом, знову подивилася на нас, і я перехопив її погляд.
— Пробачте мені, — вибачився я, — чи не подивитесь ви за моєю донькою лише хвилину або дві?
Вона дивилася на мене, не знаючи, що мені відповісти.
— Не більш як дві хвилини, — мовив я, намагаючись переконати її, а тоді підхопився на ноги, не давши їй змоги сказати «ні».
Я побіг за Синтією. Мені пощастило побачити голову чоловіка, за яким вона гналася, що вже зникала в натовпі, коли він спускався по ескалатору. Продовольчий поверх був так заповнений людьми, що Синтії довелося проштовхуватися крізь густий натовп, і коли вона ступила на верхню сходинку ескалатора, то між нею й тим чоловіком було з півдесятка людей і стільки ж їх було між Синтією та мною.
Коли незнайомець зійшов з ескалатора, він швидко рушив у напрямку виходу. Синтія намагалася обминути молоде подружжя, яке було перед нею, але вони тримали перед собою на сходах дитячого візка, який небезпечно розгойдувався, і вона зазнала невдачі.
Коли вона доїхала до кінця, то бігцем кинулася наздоганяти незнайомого чоловіка, який був уже майже біля дверей.
— Тоде! — крикнула вона.
Незнайомець ніяк не зреагував на її крик. Він штовхнув перші двері, дозволив їм зачинитися за собою, штовхнув другі, вийшов назовні й попрямував до паркувального майданчика. Я майже наздогнав Синтію, коли вона пройшла крізь перші двері.
— Синтіє! — гукнув я.
Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.
Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.
— У чому річ? — запитав він.
— Пробачте мені, — сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. — Але, здається, я знаю вас.
Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»
— Не думаю, — повільно проказав незнайомець.
— Ви — Тод, — заявила Синтія.
— Тод? — він похитав головою. — Пробачте, леді, але я не знаю…
— Я знаю, хто ви, — сказала Синтія. — Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.
— Пробачте їй, — перепросив я чоловіка. — Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.
Синтія сердито обернулася до мене.
— Я ще не втратила розум. — І, звертаючись до незнайомця, запитала: — Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?
— Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?
Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказав незнайомому чоловікові:
— Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.
— Ви збожеволіли, — сказав він. — Я не зобов’язаний це робити.
— От бачиш? — вигукнула Синтія. — Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.
Я відвів Синтію вбік і сказав:
— Дай мені хвилинку.
Потім повернувся до незнайомця й пояснив:
— Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.
Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.
— Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, — мовив він.
Я нічого не відповів.
Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.