— Ось, — сказав він, подаючи її мені.
То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в Янґстауні. На посвідченні була фотографія.
— Ви дозволите мені показати це їй? — запитав я.
Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.
— Подивися-но.
Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.
— Пробачте мені, — сказала вона. — Я вас дуже прошу, пробачте.
Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів — з яких я розчув тільки одне, «психопатка» — і попрямував до паркувального майданчика.
— Ходімо, Синтіє, — сказав я. — Треба забрати Ґрейс.
— Ґрейс? — запитала вона. — Ти покинув Ґрейс?
— Я залишив її під наглядом, — сказав я. — Усе гаразд.
Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.
Ґрейс там не було.
Жінки в синьому жакеті там не було.
— Де, в біса…
— О Боже! — сказала Синтія. — Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?
— Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.
Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.
— Вона має бути десь тут, — сказав я.
— Що то була за жінка? — запитала Синтія. — Який вона мала вигляд?
— Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.
Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.
— Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. — Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…
Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.
— Ви не бачили тут малої дівчинки? — запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. — Їй вісім років. Вона сиділа тут.
Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.
Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:
— Ґрейс! — гукнула вона. — Ґрейс!
І раптом позад себе я почув голос:
— Привіт, тату!
Я рвучко обернувся.
— Чого мама кричить? — поцікавилася Ґрейс.
— Де ти, в біса, була? — запитав я.
Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.
— А куди поділася та жінка?
— Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, — безтурботно пояснила Ґрейс. — А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.
Синтія схопила Ґрейс і мало не задушила її в обіймах. Якщо я переживав муки сумління, що сам-один знаю про таємні виплати Тес, то тепер я про них забув. У цю родину не можна було вносити більше хаосу.
Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.
Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.
Синтія негайно зателефонувала на кіностудію і стала чекати, поки хтось знайде режисера, яка пішла випити кави. Нарешті вона взяла слухавку.
— Хто вам телефонував? — запитала Синтія, стримуючи дихання. — Мій брат?
Вона досі була переконана, що сьогодні бачила його. Тому його дзвінок здавався їй цілком імовірним.