— Обережніше, — сказав Вінс з острахом у голосі. — Ти можеш накоїти ним багато лиха.
Клейтон Бідж відразу підійшов до дверцят із боку пасажира й розчинив їх навстіж. Ті заскрипіли на своїх іржавих завісах.
— Обережніше, чувак! — застеріг Вінс.
Ножа у нього в руці вже не було, але він тримав у ній пляшку з пивом, що теж було не набагато краще.
— Ти мене не чувач! — гарикнув на нього Клейтон.
Він уже схопив дочку за руку й потяг її до власного автомобіля.
— Господи, та від тебе тхне, — сказав він їй.
Тієї хвилини вона хотіла померти.
Вона була не здатна ні подивитися на нього, ні щось йому сказати, навіть тоді, коли він почав їй вичитувати і сказав, що останнім часом вони мають із нею лише клопіт, і якщо вона негайно не прочистить собі мізки, то спаскудить усе своє наступне життя, що він не знає, що зробив не так, він лише бажав, щоб вона виросла й була щасливою, і все таке, все таке, все таке, й — о святий Боже! — навіть тоді, коли він був геть розлючений, то вів машину так, ніби складав іспит на права водія, жодного разу не перевищивши швидкості, і завжди вмикаючи сигнал повороту, цей чоловік був просто неймовірний.
Коли вони звернули на під’їзну алею до свого будинку, вона вискочила з машини ще на ходу, відчинила двері й увійшла, намагаючись не хитатися, її мати вже стояла там і здавалася не так сердитою, як стурбованою.
— Синтіє! Де це ти… — почала вона.
Синтія проминула її твердою ходою й попрямувала до своєї кімнати. Батько гукнув знизу, від сходів:
— Стривай-но, дівчино! Нам треба поговорити про дещо!
— Щоб ви всі пропали! — зойкнула вона і з виляском зачинила за собою двері.
Усе це пригадалося їй, коли вона йшла до школи. Решта вечора була дещо затягнута туманом.
Вона пригадувала, як сиділа на своєму ліжку, ще одурманена алкоголем. Була надто стомлена, щоб відчувати сором або збентеження. Вона вирішила лягти спати, сподіваючись, що на ранок проспиться. Якихось десять годин міцного сну, й вона буде свіжа-свіжісінька.
Багато чого могло трапитись до ранку.
У якусь мить, коли вона то прокидалася, то знову провалювалася в сон, їй здалося, ніби хтось стоїть у неї під дверима. Так ніби вагався, заходити йому чи не заходити.
Потім, уже згодом, їй здалося, ніби вона знову чує те шарудіння.
Чи підводилася вона, щоб подивитися, хто там? Чи бодай спустила ноги з ліжка? Вона не могла згадати.
І тепер вже підходила до школи.
Якщо чесно, вона відчувала докори сумління. За один вечір їй вдалось зламати майже всі правила домашньої поведінки. Спочатку набрехала батькам, що йде до Памели. Памела була її найліпшою подругою, вона її часто навідувала, ночувала в неї кожен другий вікенд. Мати Синтії любила Памелу й, напевно, довіряла їй, подумала тепер Синтія. Назвавши ім’я Памели, Синтія, мабуть, сподівалася, що це допоможе їй виграти трохи часу, що її мати не стане так швидко телефонувати матері Памели. Однак цей план провалився.
Та якби її гріхи обмежувалися тільки цим. Вона зламала правило повертатися додому до сутінків. Поїхала в машині з хлопцем. Із сімнадцятирічним хлопцем. Із хлопцем, що торік, як розповідали, побив шкільні вікна у школі, який викрав автомобіль сусіда, щоб покататися.
Батьки в неї, зрештою, були не такі вже й погані. Досить довго. А надто мати. Батько, бляха-муха, теж був непоганий, принаймні тоді, коли був удома.
Можливо, Тода підвезли до школи. Бо якщо уроки в нього починалися рано й він запізнювався, мати могла підвезти його. А потім вирішила заїхати до бакалійної крамниці, купити щось із продуктів. Або до закладу Говарда Джонсона, щоб випити кави. Вона іноді туди їздила.
Перший урок, з історії, вона якось витримала. На другому, математиці, було значно гірше. Вона не могла зосередитися, досі боліла голова. Учитель математики звернувся до неї з якимсь запитанням, та вона навіть не глянула на нього.
Десь перед самим ланчем вона побачила Памелу, яка їй сказала:
— Нехай тобі грець, Синтіє, якщо ти кажеш своїй матері, що ти в мене, то хіба тобі не слід мене принаймні про це попередити? Тоді б і я могла сказати своїй що-небудь.
— Пробач, — сказала Синтія. — Тобі від неї дісталося?
— Атож, коли я повернулася.