— Я зателефоную їй, — сказала Синтія.
Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.
— Як справи? — запитав я, підійшовши до нього ззаду.
Він смикнувся від несподіванки.
— Господи!.. — вигукнув він.
— Пробач, — перепросив я.
Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.
— Що нового? — знову спробував запитати я.
Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.
— Усе, як і завжди, — сказав він. — А що нового в тебе?
Я зітхнув.
— Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. — Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. — Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.
— Хтось стояв перед вашим будинком? — запитав Ролі. — І що, на твою думку, він там робив?
Я знизав плечима.
— Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам у пригоді.
— Це недобре, — сказав Ролі. — Можливо, якийсь суб’єкт вештається по вашій вулиці, шукаючи, хто забув замкнути свій гараж абощо. Хоче що-небудь поцупити.
— Можливо, — сказав я. — Хай там як, а нові замки — добра думка.
— Справді, добра, — погодився Ролі. Він зробив паузу і сказав: — Певно, я передчасно піду на пенсію.
Тож ми перестали розмовляти про мене.
— Я думав, ти залишишся бодай до кінця навчального року.
— Ну, а якби я раптом помер? Їм би однаково довелося терміново шукати, хто б міг мене замінити. Це означатиме лише, що моя пенсія буде меншою на кілька баксів за місяць. Я готовий переїхати, Тері. Керувати школою, працювати у школі сьогодні набагато важче, аніж колись, ти це знаєш? Тяжкі діти існували завжди, але давати їм раду тепер набагато важче. Вони озброєні. Їхнім батькам до них байдужісінько. Я віддав цій системі сорок років життя і тепер хочу на волю. Ми з Мілісентою продамо дім, покладемо трохи грошей у банк і поїдемо до Брейдентона, можливо, мій кров’яний тиск там трохи знизиться.
— Ти якийсь напружений сьогодні. Може, тобі слід поїхати додому?
— Я в нормі. — Він помовчав. Ролі не курив, але був схожий на курця, якому конче треба закурити. — Мілісента вже на пенсії. Ніщо мене не зупинить. Ні вона, ні я не станемо молодшими, чи не так? Ти ніколи не знаєш, скільки часу тобі ще лишилося. У цю хвилину ти ще тут, у наступну тебе вже нема.
— О! Твої слова дещо мені нагадали.
— Що саме?
— Про Тес.
Ролі закліпав очима.
— А що там із Тес?
— З’ясувалося, що з нею буде все окей.
— Що-що?
— Вони зробили ще одне обстеження і дійшли висновку, що первісний діагноз був помилковим. Вона не помирає. З нею буде все гаразд.
Ролі здавався приголомшеним.
— Я не второпаю, про що ти говориш?
— Я тобі кажу, що з Тес буде все окей.
— Але ж, — сказав він, — лікарі повідомили їй, що вона вмирає. А тепер вони кажуть, що помилилися?
— Ти мене дивуєш, — сказав я. — Адже це не та новина, яку я назвав би поганою.
Ролі закліпав очима.
— Ні, звичайно ж. Це чудова новина. Це ліпше, аніж спочатку одержати добру новину, а потім погану, я думаю.
— Атож.
Ролі подивився на свого годинника.
— Пробач, мені треба йти.
Мені також час було йти. Мій урок із письмової творчості мав початися через хвилину. Останнім завданням, яке я їм дав, було написати листа комусь такому, з ким вони незнайомі й сказати цій особі — реальній або вигаданій — щось таке, чого вони б не могли сказати нікому іншому. «Буває так, — сказав я їм, — що незнайомцеві набагато легше зізнатися в чомусь дуже особистому. Це так, ніби ти ризикуєш набагато менше, коли відкриєшся комусь, хто тебе не знає».
Коли я запитав, хто зголошується почати першим, на мій превеликий подив, руку підняв Бруно, найбешкетніший розумник у класі.
— Бруно?
— Так, сер, я готовий.
Зголошуватися першим або навіть зробити домашнє завдання було вельми нехарактерно для Бруно. Я насторожився, але водночас був заінтригований.
— Гаразд, Бруно, починай.
— Дорогий «Пентгаузе»…
— Годі, — сказав я. У класі вже реготали. — Це має бути лист до когось такого, кого ти не знаєш.