— Гаразд, — сказала вона. — Їдьмо до Тес.
Нам було б зручніше поїхати до Тес без Ґрейс, але навряд чи ми змогли б знайти доглядальницю без попередньої домовленості. До того ж, знаючи, що хтось стежить за нашим будинком, ми не наважувалися наразі залишити Ґрейс із кимось чужим.
Тож ми сказали, щоб вона взяла з собою речі, якими могла б розважитися, і вона знову схопила свою книжку «Космос» і DVD-диск із фільмом Джоді Фостер «Контакт» — тож у нас були тепер підстави сподіватися, що ми, решта, зможемо поговорити між собою приватно.
Ґрейс не була такою балакучою, як звичайно, коли ми туди їхали. Я думаю, вона відчула напругу, яка панувала в машині, й мудро вирішила принишкнути.
— Можливо, ми поїмо морозива, коли вертатимемося назад, — сказав я, уриваючи мовчанку. — Або з’їмо морозиво Тес. Воно в неї, певно, ще залишилося від її дня народження.
Коли ми звернули з центральної магістралі, яка сполучала Мілфорд і Дербі, і в’їхали у вулицю Тес, Синтія показала рукою:
— Її автомобіль удома.
Тес водила чотириколісний фургончик «Субару». Вона завжди казала, що не хоче залишитися без провізії, коли її десь захопить хуртовина.
Ґрейс першою вискочила з машини й побігла до передніх дверей.
— Не поспішай, дівчино, — сказав я. — Зачекай. Ми не можемо просто вламатися в дім.
Ми підійшли до дверей, і я постукав. Через кілька хвилин я знову постукав, але гучніше.
— Можливо, вона за будинком, — припустила Синтія. — Працює в саду.
Тож ми обійшли дім, Ґрейс, як завжди, бігла попереду, підскакуючи та підстрибуючи. Перш ніж ми встигли завернути за ріг, вона вже повернулася й оголосила:
— Її там немає.
Ми, звичайно ж, мусили подивитися самі, але Ґрейс повідомила правду. Тес не було на її задньому подвір’ї, вона не працювала в саду в сутінках, які швидко перетворювалися на темряву.
Синтія забарабанила у двері чорного ходу, які відчинялися безпосередньо в кухню Тес.
Відповіді не було.
— Це дивно, — сказала Синтія.
Дивним здавалося й те, що вже споночіло, а світла в будинку не було.
Я приєднався до Ситії, яка стояла на задньому ґанку, й притулив око до маленького віконечка у дверях.
Я не міг сказати напевне, але мені здалося, я щось побачив на підлозі кухні, якусь велику пляму на чорно-білих кахлях.
Людину.
— Синтіє, — сказав я. — Відведи Ґрейс назад у машину.
— А що там таке?
— Не дозволяй їй заходити в дім.
— Господи, Тері… — прошепотіла вона. — Що там?
Я схопився за круглу ручку, повільно повернув її й штовхнув, перевіряючи, чи двері замкнені. Вони не були замкнені.
Я увійшов досередини, відчуваючи, що Синтія дивиться через моє плече, і став обмацувати стіну, шукаючи вимикач, знайшов його й увімкнув.
Тітка Тес лежала на кухонній підлозі, обличчям донизу, її голова була відхилена вбік під дивним кутом, одна рука була простягнена вперед, друга стриміла назад.
— О Боже, — сказала Синтія, — у неї був удар абощо!
Я не маю медичної освіти, але мені здалося, що на підлозі було надто багато крові як на удар.
Розділ двадцятий
Можливо, якби тут не було Ґрейс, Синтія цілком би втратила над собою контроль. Та коли вона почула, як наша донька біжить за нами, готується стрибнути на ґанок і забігти до кухні, Синтія обернулася, перекрила їй дорогу й почала відпихати її до переднього двору.
— Що там сталося? — кричала Ґрейс. — Тітко Тес!
Я опустився навколішки біля тітки Синтії, доторкнувся до її спини. Вона була дуже холодна.
— Тес! — прошепотів я.
Під нею натекла така калюжа крові, що я не хотів її перевертати, і до того ж у моїй голові лунали голоси, які наказували мені ні до чого не доторкатися. Тому я трохи змістився на колінах і нахилився ще нижче, щоб подивитися на її обличчя. Її відкриті, нерухомі очі, які дивилися прямо перед собою, примусили мене похолонути.
Кров, наскільки я міг розгледіти (адже очі в мене були напружені), зсілася й застигла, так ніби Тес лежала тут у такій позі дуже довго. І в кімнаті також чувся жахливий сморід, на який я звернув увагу лише тепер.
Я звівся на ноги й потягся до телефону, який висів на стіні поруч із дошкою для оголошень, потім зупинився. Почувши знову голос, який наказував мені ні до чого не доторкатися, я дістав свій мобільник і набрав номер.
— Я чекатиму тут, — сказав я операторові, який чергував на телефоні 911. — Нікуди звідси не піду.