А проте я вийшов із будинку крізь двері чорного ходу й, обминувши дім, підійшов до передніх дверей, де побачив, що Синтія сидить, тримаючи Ґрейс у себе на колінах на передньому сидінні нашого автомобіля з відчиненими дверцятами. Ґрейс обхопила руками матір за шию і, як мені здалося, плакала, Синтія була, либонь, надто приголомшена, щоб плакати.
Синтія подивилася на мене, в її очах було запитання, і я відповів їй, похитавши головою, дуже повільно.
— А що з нею сталося? — запитала вона. — Серцевий напад?
— Серцевий напад? — повторила Ґрейс. — З нею все гаразд? Із тіткою Тес усе гаразд?
— Ні, — відповів я Синтії. — То не був серцевий напад.
Поліція дійшла такого самого висновку.
Десь через годину біля будинку вже було близько десяти автомобілів, включаючи з півдесятка поліційних машин, «швидку допомогу», яка стояла тут протягом короткого часу, і кілька фургонів із телевізійних новин, що їх поліція примусила зупинитися біля головної магістралі.
Два детективи розмовляли окремо зі мною та із Синтією, тоді як ще один полісмен стояв біля Ґрейс, яка ставила йому одне запитання за другим. Ми їй тільки сказали, що Тес захворіла, що з нею сталося щось дуже погане.
Це було надто м’яке твердження.
Вона дістала удар ножем. Хтось скористався одним із її власних кухонних ножів і встромив його в неї. В один із моментів, коли я був на кухні, а Синтія в одному з патрульних поліційних автомобілів відповідала на запитання одного з полісменів, я почув, як жінка з офісу коронера сказала детективові, що хоч вона й не має в цьому цілковитої певності, але дуже ймовірно, що ніж поцілив просто в серце.
Господи!..
Вони поставили мені багато запитань.
— Чому ви сюди приїхали?
— Ми приїхали сюди провідати свою тітку, — сказав я і пояснив: — І трохи відсвяткувати одну важливу для неї подію. Тес щойно одержала добрі вісті від лікаря. У неї все мало бути гаразд, — додав я.
Детектив пирхнув, але в нього вистачило порядності не засміятися.
— Ви маєте бодай якесь уявлення про те, хто б це міг зробити? — запитав він.
— Ні, — відповів я.
І то була правда.
— Це могло бути якесь випадкове вторгнення, — припустив він. — Підлітки, яким були потрібні гроші на купівлю наркотиків абощо.
— Хіба щось указує на те, що сталося саме так? — запитав я.
Детектив відповів не одразу.
— Та ні, власне. — Він поводив кінчиком язика по губах, міркуючи. — Не схоже, щоб вони взяли тут багато, якщо взагалі що-небудь узяли. Вони могли схопити її ключі й забрати її машину, але не зробили цього.
— Вони?
Детектив усміхнувся.
— Так сказати легше, аніж сказати «він або вона». Це могла бути одна особа, а могло бути більше. Ми просто цього точно не знаємо.
— Це могло бути пов’язано з чимось, що трапилося з моєю дружиною, — сказав я після хвилинного вагання.
— Коли сталося?
— Двадцять п’ять років тому.
Я розповів йому так коротко, як тільки міг, про те, що сталося з родиною Синтії. І про ті дивні події, які стали відбуватися останнім часом, а надто після телевізійного шоу.
— О, так, — сказав детектив. — Здається, я це шоу бачив. Це одне з тих, які влаштовує така собі Пола, чи як її там звуть?
— Атож.
І я сказав йому, що кілька днів тому ми найняли приватного детектива для розслідування цієї справи.
— Дентона Ейбеґнела, — назвав його я.
— О, я знаю його. Хороший хлопець. Я знаю, як сконтактуватися з ним.
Він відпустив мене, взявши з мне обіцянку, що я поки що не поїду до Мілфорда, що я побуду тут ще протягом якогось часу на випадок, якщо в нього виникнуть іще якісь несподівані запитання, і я пішов шукати Синтію. Ніхто в неї нічого не запитував, коли я знайшов її там, де вона була й раніше, на передньому сидінні автомобіля з Ґрейс на колінах. Ґрейс здавалася такою вразливою і наляканою.
Коли вона побачила мене, то запитала:
— Тітка Тес померла, тату?
Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:
— Так, моя люба. Вона померла.
Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.
— Ти міг би мені сказати.
— Що?
— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.
— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.
Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова: