— Я знаю, — сказав я. — Знаю.
— Той нещасливий випадок, та вбита жінка — нагадай-но, як її звали?
— Коні Ґормлі, — назвав я. — Їй було двадцять сім років.
— Я ніколи не чула цього імені. Воно нічого для мене не означає. А що, як оце воно і є? А що, як це та сама деталь?
— Ти справді думаєш, це вона і є? — запитав я.
Вона повільно похитала головою.
— Ні, не думаю.
Я теж так не думав.
Але це не перешкодило мені піти з вирізкою нагору, сісти перед комп’ютером і пошукати якоїсь інформації про той нещасний випадок на дорозі 26-річної давності, який забрав життя в Коні Ґормлі.
Я не знайшов нічого.
Тоді я почав шукати Ґормлі в цій частині Коннектикуту, переглядаючи подані в мережі списки телефонів, став записувати імена й номери телефонів у свій нотатник і вже хотів почати набирати ці номери, коли Синтія заглянула до кімнати.
— Що ти робиш? — запитала вона.
Я сказав їй.
Не знаю, чого від неї сподівався — протестів чи підбадьорення, мовляв, варто вхопитися за цю ниточку, хоч би якою вона була тонкою. Але вона натомість сказала:
— Піду трохи полежу.
Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.
— Пробачте, я ніколи про неї не чула, — сказала мені особа на першому номері.
— Хто? — запитала жінка старшого віку на другому номері. — Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.
Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.
Третя особа, якій я зателефонував, сказала:
— О Боже, Коні? Та це ж було так давно…
З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.
— Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? — запитав він хрипким і стомленим голосом.
— Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, — промовив я. — З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.
— Це вам здалося дивним, чи не так? — припустив Говард Ґормлі.
— Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.
— Я думаю, що так.
— По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?
— Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.
— Я вам співчуваю.
— Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.
— Чи поліція мала бодай якісь припущення? Чи вони з’ясували, хто був за кермом машини?
— А коли було опубліковане повідомлення, яке ви знайшли?
Воно лежало в мене поряд із комп’ютером, тож я його зачитав.
— Це досить раннє повідомлення, — сказав він. — Це було перед тим, як вони дійшли висновку, що весь той випадок був, можна сказати, інсценований.
— Інсценований?
— Річ у тім, що спершу вони думали, водій просто наїхав на дівчину й утік, довго не думаючи. Можливо, він був п’яний або просто не вмів водити машину. Та коли вони зробили розтин тіла, то виявили щось дуже незвичайне.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете «незвичайне»?
— Я не експерт, розумієте? Я працював усе своє життя покрівельником. Але вони нам сказали, що всі ушкодження від зіткнення з автомобілем були завдані вже після того, як вона була мертва.
— Стривайте секунду, — перебив його я. — То ваша сестра була вже мертва, коли на неї наїхав автомобіль?