Я любив Тес.
На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.
Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.
— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.
Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.
— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.
— Нічого, — промовив я.
— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?
— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.
— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?
— Вважай, я не сказав нічого.
— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.
— Звичайно ж, ти була в шоці.
— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?
— Звичайно, вірю.
— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.
— Я цього не казав.
Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.
— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.
— Я не сумніваюся.
— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.
Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.
Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.
— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.
Ґрейс не сказала нічого.
— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?
— Я не завдала собі клопоту.
— То ти вже не боїшся більше астероїдів?
— Ні, — сказала вона.
— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.
— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.
— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?
— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.
— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.
— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.
— Я знаю.
— А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.
— Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, — сказав я. — Твоя мама і я дуже тебе любимо.
Ґрейс нічого не сказала.
— Я думаю, варто подивитися бодай один раз, — сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. — Ти не проти, якщо я гляну? — запитав я.
— Дивись, якщо хочеш, — сказала Ґрейс.
Якби світло було увімкнуте, вона побачила б гримасу, яку я зробив у відповідь на її слова.
— Окей, — сказав я, приймаючи відповідну позу, але спершу виглянувши у вікно, аби переконатися, що за будинком ніхто не стежить, потім наблизив око до лінзи й узявся рукою за телескоп.
Я спрямував його в нічне небо й побачив, як пропливають зорі, наче у панорамних сценах серіалів «Зоряного шляху».
— А нумо, гляньмо сюди, — сказав я, і тут труба відламалася від штатива, впала на підлогу й закотилася під стіл Ґрейс.