— Гаразд.
— Чогось бажаєте?
— Чорної кави.
Ортис порається біля кавоварки, відсипає трохи сахарину, готує філіжанку, блюдце та ложечку, потім виходить із-за шинкваса. Ставить усе це на стіл і звертається до Мартіна. З того, як блищать його очі, видно, що завести розмову коштувало йому великих зусиль.
— Ви вже одержали гроші?
Мартін дивиться на нього, мов на якусь диковину.
— Ні, не одержав. Я вже вам казав, що одержую платню п’ятого та двадцятого числа.
Селестино чухає потилицю.
— Річ у тому...
— У чому?
— Разом із цим замовленням ви вже заборгували мені двадцять дві песети.
— Двадцять дві песети? Ви їх отримаєте. Здається, я завжди вам платив, коли тільки мав гроші.
— Це правда.
— Тоді в чому справа? — Мартін морщить чоло й похмуро мовить: — Просто неймовірно, що ми з вами раз у раз сперечаємося про те саме, тоді як існує чимало речей, які нас об’єднують.
— І справді! Вибачте, я не хотів вас турбувати, але сьогодні приходили по податок.
Мартін із виразом погорди та глибокого презирства підводить голову і втуплюється очима в прищ на Селестиновому підборідді.
Мартін змінює тон і облесливим голосом запитує:
— Що це у вас таке?
— Пусте, прищ.
Мартін знову морщить чоло, голос його стає суворим і невблаганним.
— То, по-вашому, це я винен, що існують податки?
— Чоловіче, я такого не казав!
— Ви, друже, сказали щось подібне. Хіба мало ми з вами розмовляли про проблеми економічного розподілу й податкової системи?
Селестино згадує про свого наставника і сперечливо кидає:
— Але вашими проповідями я податку не виплачу.
— То от що вас турбує, облуднику?
Мартін пильно дивиться на Селестино, на губах його презирливо-співчутлива посмішка.
— І ви ще читаєте Ніцше? Але ж як мало ви з нього затямили. Ви жалюгідний дрібний буржуа!
— Марко!
Мартін ричить, як лев.
— Ну, кричіть, гукніть своїх друзів-поліцейських!
— Поліцейські мені не друзі!
— То побийте мене — мені байдуже! Я не маю грошей, ясно? Не маю! Але це ніяка не ганьба!
Мартін підводиться та кроком переможця прямує до виходу. В дверях обертається.
— І не скигліть, шановний комерсанте. Коли я матиму ці нещасні дуро, я їх вам принесу, щоб ви сплатили податок і заспокоїлися. Хай вам чорт із вашою совісністю! А цю каву запишіть на мій рахунок і робіть із нею, що хочете. Я її не питиму.
Селестино сторопів і не знає, що робити. Він ладен пожбурити нахабі сифоном у голову, але згадує цитату з Ніцше: «Пройматися сліпим гнівом — значить, наблизитися до тваринного стану». Він прибирає свою книгу з пляшок і кладе до шухляди. Бувають дні, коли янгол-охоронець повертається до людини спиною, тоді й Ніцше обертається проти неї.
Пабло попросив викликати таксі.
— Ще рано кудись їхати. Якщо ти не проти, можемо піти в кіно, щоб згаяти час.
— Як хочеш, Пабло, головне, щоб ми були поряд.
Повертається розсильний. Після війни майже всі вони чомусь ходять без кашкетів.
— Таксі чекає, сеньйоре.
— Дякую. Ходімо, дівчинко?
Пабло допомагає Лауриті вдягти пальто. Вже в машині Лаурита попереджає:
— От здирники! Глянеш на лічильник, коли їхатимемо повз ліхтар: він уже накладав шість песет.
На розі вулиці О’Донелла Мартін натрапляє на Пако.
В ту мить, коли той вітається з ним, він саме думає: «Так, Байрон мав рацію, сказавши: „Коли я матиму сина, то зроблю з нього прозаїка, адвоката або пірата“».
Пако кладе руку йому на плече.
— Ти зовсім захекався. Чому не дочекався мене?
— Ще трохи, і я б його вбив! Свинюка!
— Хто?
— Власник бару.
— Власник бару? Отой бідолаха? Що він тобі зробив?
— Нагадав про борг. Він чудово знає, що коли я маю гроші, то плачу!
— Чоловіче, йому, мабуть, горить!
— Так, щоб сплатити податок. Усі вони однакові.
Мартін опускає очі й тихо додає:
— Сьогодні мене витурили ще з однієї кав’ярні.
— Били?
— Ні, не били, але вочевидь мали такий намір. Я вже ситий по саму зав’язку, Пако!
— Годі, не засмучуйся так, воно того не варте. Куди ти йдеш?
— Спати.
— Це буде найкраще. Може, зустрінемося завтра?
— Як хочеш, перекажи Філо, де тебе шукати. Я до неї зайду.
— Гаразд.
— Ось книжка, яку ти просив. А паперу до писання приніс?
— Ні, не зміг. Завтра спробую дістати.