— Для початку ви одержуватимете шістнадцять песет, але про трудову угоду не може бути й мови. Зрозуміло?
— Так, сеньйоре, зрозуміло.
Сеньйор Суарес виходить із таксі навпроти будинку Конгресу й вулицею Прадо простує до кав’ярні, де на нього чекають. Сеньйор Суарес, намагаючись приховати свій піднесений настрій, вирішив не під’їжджати до самісіньких дверей кав’ярні.
— Ох, любий! Я місця собі не знаходжу. Вдома, мабуть, сталося щось жахливе, матуся не озивається.
В кав’ярні голос сеньйора Суареса стає ще більш шалапутним, ніж доти,— точнісінько, як у якоїсь повії з дешевого бару.
— Облиш і не нервуй! Вона, мабуть, заснула.
— Ти гадаєш?
— Безсумнівно. Старі люди люблять поспати.
Його друг — бородань із розв’язними манерами; на ньому зелена краватка, червоні черевики й картаті брюки. Звуть його Хосе Хіменес Фігерас, але — попри показний вигляд, густу бороду та лютий погляд — прізвисько у нього досить дошкульне: Пепіто-Обломок.
Сеньйор Суарес усміхається і, зашарівшись, мовить:
— Який же ти красень, Пепе!
— Мовчи, тварюко, бо почують!
— Ну от, тварюко! Ти, як завжди, ласкавий,— сеньйор Суарес копилить губи. Потім замислюється.— Що могло трапитися з матусею?
— Стули пельку!
Сеньйор Хіменес Фігерас на прізвисько Пепіто-Обломок строїть міну сеньйорові Суаресу на прізвисько Споглядачка.
— Слухай, любий, ми прийшли сюди розважатися чи для того, щоб ти правив мені теревені про свою матусю?
— Ох, Пепе, ти правий, не сердься! Просто я так нервую, що мене аж тіпає!
Дон Леонсіо Маестре зробив два надзвичайно важливі умовиводи. По-перше, цілком очевидно, що сеньйорита Ельвіра — не якась там шльондра, це з обличчя видно. Сеньйорита Ельвіра — дівчина добропорядна, з пристойної сім’ї, вона, вочевидь, посварилася з батьками й пішла з дому — і добре вчинила, чорт забирай! Чимало батьків, бач, вважають, буцімто мають право до самої смерті тримати дітей у шорах! От і сеньйорита Ельвіра, напевне, пішла з дому тому, що вже чимало років найрідніші люди робили її життя нестерпним. Бідолашна дівчина! Та всьому є край! Звісно, чуже життя загадка, та хай там що, а лице було й буде дзеркалом душі.
«Невже комусь могло спасти на думку, нібито Ельвіра — якась шелихвістка? Святий Боже, що за нісенітниця!»
Донові Леонсіо Маестре робиться незручно перед самим собою.
По-друге, дон Леонсіо вирішив, що по вечері слід знову піти до кав’ярні доньї Роси — а раптом донья Ельвіра туди повернеться.
«Хтозна! Такі сумні бідолашні дівчата, які зазнали прикрощів удома, полюбляють ходити до кав’ярень, де грає музика».
Дон Леонсіо Маестре похапцем вечеряє, проводить щіткою по костюму, знову напинає пальто й капелюх і прямує до кав’ярні доньї Роси.
Маурисіо Сеговія іде вечеряти зі своїм братом Ерменехільдо, котрий приїхав до Мадрида, щоб спробувати дістати призначення на посаду секретаря ради безпеки в своєму містечку.
— Ну, як справи?
— Рухаються потроху... І, здається, непогано...
— Маєш якісь новини?
— Так. Сьогодні вдень я зустрічався з доном Хосе Марією, який працює в особистому секретаріаті дона Росендо, і він запевнив, що беззастережно підтримає подання на мене. Побачимо, що вони спроможуться зробити. Гадаєш, мене призначать?
— Я в цьому певен. А чому б ні?
— Не знаю, брате. Часом мені здається, що посада вже у мене в кишені, а часом боюся, що врешті-решт мені дадуть від-коша. Та найгірше — сидіти так і не знати, яка карта випаде.
— Не знічуйся, усіх нас Господь зліпив з однієї глини. До того ж, сам знаєш, без труда — нема й плода.
— Певна річ.
Западає мовчанка.
— Слухай, а німцям, здається, каюк.
— Так, по-моєму, запахло смаленим.
Дон Ібрагім де Остоласа-і-Бофарул удає, ніби не почув запитання сусіда про те, чи випорожнилася мала, знову поправляє на шиї шарф, кладе руку на бильце крісла й веде далі:
— Так, сеньйори академіки, людина, яка має честь виступати перед вами, певна, що її аргументи побудовані не на піску. («Чи не занадто по-простацькому, навіть дещо вульгарно, звучить це „побудовані не на піску“?») Застосувавши до юридичної проблеми, яка нас цікавить, висновки з наведеного мною силогізму («„Застосувавши до юридичної проблеми, яка нас цікавить, висновки з наведеного мною силогізму“ — чи не задовго це?»), ми можемо з певністю стверджувати, що як для того, щоб чимось володіти, треба це набути, так само для того, щоб скористатися з будь-якого права, треба його мати! («Пауза»).