Сусід за стіною питає про колір. Дружина відповідає, що колір нормальний.
— А права не можна мати, високоповажне зібрання, якщо його заздалегідь не набути. Гадаю, мої слова ясні, немов вода кришталево-чистого джерела. («Голоси: „так, так“»). Отже, якщо для того, щоб скористатися якимось правом, його треба набути, оскільки не можна скористатися з того, чого не маєш («Авжеж! Авжеж!»), то як можна припускати з наукової точки зору, нібито існує спосіб набуття внаслідок фактичного використання, як на цьому наполягає професор де Дієго, відомий багатьма видатними ідеями? Адже це однаково, що стверджувати, нібито можна користатися чимось не набутим, якимось правом, яким не володієш?! («Схвальні вигуки»).
Сусід за стіною питає:
— Довелося поставити їй клізмочку?
— Ні, я вже була приготувала, але вона зробила сама. Уявляєш, мені довелося купити банку сардин — твоя матір сказала, що в таких випадках найкраще допомагає олія з цих консервів.
— Що ж, не турбуйся — з’їмо їх на вечерю, та й край. Мама схибнулась на цій олії з-під сардин.
Чоловік і дружина ніжно всміхаються одне одному, обіймаються й цілуються. Бувають же такі щасливі дні! Запори у дівчинки почали вже їх непокоїти.
Дон Ібрагім вирішує, що коли залунають схвальні вигуки, йому доведеться зробити невелику паузу — схилити голову й нібито неуважливо подивитися на теку з текстом виступу та склянку з водою.
— Гадаю, було б зайвим пояснювати, сеньйори академіки, як важливо постійно пам’ятати, що використання чогось — а не використання права чи застосування права на використання чогось, оскільки такого права ще не існує,— яке, з огляду на давність, призводить до володіння цим чимось, що його на правах власника здійснює той, хто цим чимось заволодів, є ситуацією, яка існує де-факто, але аж ніяк не де-юре. («Чудово!»).
Дон Ібрагім переможно посміхається й кілька секунд стоїть, ні про що не думаючи. В глибині душі — і зовні також — дон Ібрагім щаслива людина. На нього не зважають? Ну, то й що! А для чого ж тоді історія?
«Зрештою вона кожному віддасть належне. І якщо в цьому ницому світі не визнають генія, навіщо турбуватися, якщо через сто років усі ми обернемося на тлін?»
Із солодкого забуття дона Ібрагіма виводять різкі, пронизливі, безладні дзвінки.
«Яке дикунство! Ну, навіщо зчиняти такий гармидер?! Яка невихованість! Та ще й, мабуть, помилилися дверима!»
Дружина дона Ібрагіма, яка — поки її чоловік витійствував — сиділа біля жаровні й плела панчоху, підводиться та йде відчиняти двері.
Дон Ібрагім дослухається. Виявляється, то дзвонив сусід із четвертого поверху.
— Чоловік удома?
— Так, сеньйоре, він саме репетирує промову.
— Він зможе мене прийняти?
— Певно, що так.
Дружина гукає:
— Ібрагіме, це сусід, що над нами.
Дон Ібрагім відповідає:
— Нехай заходить, не тримай його на порозі.
Дон Леонсіо Маестре дуже блідий.
— Ну, сусіде, що вас привело до моєї скромної оселі?
Голос у дона Леонсіо тремтить:
— Вона мертва!
— Що?
— Вона мертва!
— Хто?
— Так, сеньйоре, вона мертва. Я торкнувся її чола, а воно холодне, як лід.
Дружина дона Ібрагіма витріщає очі.
— Хто?
— Сусідка, що мешкає поруч зі мною.
— Сусідка, що мешкає поруч із вами?
— Так.
— Донья Марго?
— Так.
Дон Ібрагім втручається в розмову.
— Матір того педика?
Не встигає дон Леонсіо сказати «так», а дружина вже починає шпетити дона Ібрагіма:
— Заради Бога, Ібрагіме, як ти можеш таке казати!
— Вона зовсім мертва?
— Так, доне Ібрагіме, остаточно. Її задушили рушником.
— Рушником?
— Так, сеньйоре, махровим рушником.
— Який жах!
Дон Ібрагім, виходжаючи туди-сюди по кімнаті й закликаючи зберігати спокій, починає віддавати накази:
— Хеновево, зателефонуй до поліції.
— Який у них номер?
— Звідки мені знати, люба, подивись у довіднику! А ви, сеньйоре Маестре, станьте на сходах і нікого не пропускайте ні вниз, ні вгору. І прихопіть ціпка, якого я бачив у вас на вішаку. А я піду тим часом по лікаря.
Коли перед доном Ібрагімом прочиняються двері до помешкання лікаря, він цілком спокійно запитує:
— Лікар удома?
— Так, сеньйоре, хвилиночку зачекайте.
Дон Ібрагім знає, що лікар удома. Коли той виходить до нього, дон Ібрагім, мовби не знаючи, з чого почати, посміхається й питає: